Завдання кожного демократа сьогодні полягає в тому, аби не допустити того, щоб Янукович і «Сім’я» лишилися при владі настільки ж довго. Завдання кожного революціонера – всіма доступними ненасильницькими способами змусити цю владу піти до кінця цього року.
Янукович – подібно до Щербицького – нівелював три переваги, які Україна отримала після здобуття незалежності: демократію (хоч і недосконалу), українську (на противагу радянській і русофільській) національну ідентичність і багатовекторну зовнішню політику, яку навіть у часи Леоніда Кучми можна було описати як «інтеграція в Європу, кооперація з СНД».
Янукович – двічі судимий злочинець, який брав участь і фінансово збагатився від «прихватизації», розповсюдження криміналітету та виникнення класу ненаситних олігархів – знає про грабіж не з чуток, а його президентське правління нагадує середньовічну окупацію іноземною армією, що спустошує країну без будь-якої поваги до місцевого населення. Ярослав Грицак порівняв це з терористичною групою, яка захопила літак.
Біографія Януковича дає добре розуміння не лише його минулих і майбутніх вчинків, таких як застосування насильства та використання найманих спортсменів-гопників, але й процесу виникнення пострадянських еліт у цілому. У той час як Янукович ідеологічно подібний до Щербицького, він помітно відрізняється від колишнього комуністичного лідера, адже той ніколи не носив наручних годинників вартістю 750 тис. доларів (як це робить Рінат Ахметов), не вступав у союз із корумпованими правлячими елітами і не ховав мільярди доларів на рахунках в офшорних зонах.
Українські пострадянські еліти виникли з двох різних джерел.
Перша група, яка відігравала провідну роль у 1990-х роках, з’явилася зі складу представників демократичної платформи Комуністичної партії та Комсомолу, які згодом створили ліберальні центристські партії, впливової радянської номенклатури (такими були Леонід Кравчук і Леонід Кучма) та націонал-демократів, які у свою чергу раніше були членами радянських дисидентських груп. Ці три групи мали патріотичні погляди, часом співпрацювали між собою та були противниками Комуністичної партії України (КПУ) і кримських російських націоналістів.
Друга група виникла в таких регіонах, як Крим, Донбас і Одещина, де в 1990-х роках було особливо поширене насильство і де виник конгломерат у складі кримінальних угрупувань, колишніх радянських «червоних директорів», нових бізнесменів і корумпованих співробітників правоохоронних сил. Їхня база в культурно найбільш радянських регіонах України дозволила їм інтегрувати панславістів до Партії регіонів, а також знайти спільну мову з КПУ і кримськими російськими націоналістами.
Партія регіонів виникла в 2000-2001 роках після трьох років «стабільності» при донецькому губернаторі Януковичі, якого підтримував Ахметов. Донецьк погодився не турбувати Київ своїми сепаратистськими потугами (як він робив це у 1993-1994 роках) і не кидати виклик Кучмі у політичній площині (що Євген Щербань намагався здійснити завдяки Володимиру Щербаню та Євгенові Марчуку) в обмін на отримання від Києва фактичної автономії.
У цей період «стабілізації» більше тридцяти членів організованого злочинного угрупування Кушніра, якого звинувачували в причетності до вбивства кримінального авторитета Ахата Брагіна в 1995 році, були вбиті або ув’язнені, згідно з даними колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, силами місцевого кримінального боса Гіві Немсадзе, що діяв за наказами місцевих лідерів. Масштабні кримінальні звинувачення проти Немсадзе, якого Луценко підозрював у причетності до майже 60 вбивств, були зняті першим заступником Генерального прокурора Ренатом Кузьміним після приходу Януковича до влади в 2010 році.
Таким чином, неорадянська, проросійська та грабіжницька політика президента Януковича є невід’ємними компонентами його режиму.
Відповідь українських патріотів має полягати в проголошенні того, що всі ми тепер є революціонерами, які протистоять режиму, що вкрав у нас усе, що було здобуто Україною з 1991 року, і який продовжує ставитися до українського народу з неповагою та презирством. Це протистояння має проявити себе у шістьох сферах.
По-перше, не слід робити розрізнення між хорошими і поганими олігархами до того часу, поки вони не почнуть дистанціювати себе від режиму (чого вони поки що не роблять). Наївно вірити в те, що Ахметов порве з Януковичем – не лише через те, що він (разом із Дмитром Фірташем і «Сім’єю») найбільше виграв після 2010 року, але й тому, що Ахметов з Януковичем є близькими союзниками ще з середини 1990-х років. Майдан і опозиція повинні попереджувати олігархів, що цього разу (на відміну від Помаранчевої революції) бандити таки потраплять в тюрми.
По-друге, опозиційним лідерам слід почати прислухатися до українських громадян і таким чином завоювати їхню довіру. Євромайдан створили громадяни, які внаслідок провального президентства Януковича перестали вірити політикам і їхнім обіцянкам.
По-третє, Євромайдан повинен закликати не лише до висунення єдиного президентського кандидата, а й до написання спільної програми дій, які необхідно виконати в 2014 році і після того, як опозиція прийде до влади. Українські й іноземні інтелектуали повинні почати працювати над такою програмою і пропозиціями політиків. Робоча група західних експертів по Україні при Університеті Джорджа Вашингтона запропонувала свою допомогу у виробленні таких політик.
По-четверте, у світлі того, що режим демонструє неповагу до прав людини та принципу чесних виборів опозиційним депутатам варто скласти свої мандати та вимагати проведення позачергових парламентських виборів.
По-п’яте, Майдану й опозиції слід вимагати, щоб ЄС припинив підтримувати корупцію та зловживання владою в Україні, приймаючи в себе мільярдні капітали, які щороку виводять у європейські офшорні зони. Неприпустимо, що українська влада відмовляє своїм громадянам в європейській інтеграції в той час, як сама сповна користується її перевагами.
По-шосте, Майдан і опозиція повинні виходити на працівників правоохоронних служб і армії – як у 2004 році, коли деякі представники силових структур співпрацювали з опозицією або зберігали нейтралітет. Останнє є імперативом, зважаючи на більшу загрозу насильства (і навіть розколу України), яка прямо випливає з готовності Януковича і «Сім’ї» робити все для того, аби залишитися при владі після виборів 2015 року.
Про автора: науковий співробітник Центру політичних і регіональних студій Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті та співробітником Центру трансатлантичних відносин Школи фундаментальних міжнародних досліджень при Університеті Джонса Гопкінса у м. Вашингтон.