Вигук «Провокатори!» на Майдані було чути задовго до тієї ночі – варто було лише натягнути балаклаву. З рук у руки передавалися листівки про те, як провокатора розпізнати. Він, звісно, у масці. Не називає свого імені. Носить «легке, зручне взуття» – мирні люди, зазначав самвидав, обирають взуття тепле. У провокатора може бути зброя: «каміння, балончики з газом»…
Я вивчала цю листівку, стоячи посеред Майдану в легких зручних кедах, із газовим балончиком у кишені та банданою на шиї. Банданою можна закрити обличчя. Тканина трохи рятує від газу, який «Беркут» застосовує без попередження. А такого поняття, як «самозахист» у випадку зіткнень із міліцією, в нас не передбачено, зате передбачено, що бійці «міситимуть» навіть дівчат (розгін Майдану), журналістів (Банкова), літніх людей (суд над васильківськими «терористами»).
Можна, звісно, просто потерпіти. Але така поведінка не всім здається гідною, а в нас тут Революція гідності як-не-як. До чого її наявність призводить, ми бачили на прикладі Дмитра Різниченка: після мовного Майдану журналіста судили за «пшик» у бік стіни «Беркута», що насувалася на людей. Людей, ніхто з яких тоді не назвав Дмитра провокатором, не дорікнув. Дорікали лише друзі: дарма не закрив обличчя. Решта пишались українцем зі шпальти The New York Times. Пишалися тим, що ми відбили атаку. Вистояли. Дмитро дивом не відсидів. Умовний термін.
На жаль, біля Українського дому не було більшості тих, хто зараз стоїть на Майдані. Не було Руслани, яка критикує хлопців у масках за те, що вони «жодного разу, як справжні воїни, не вийшли з відкритим забралом». Їй видніше, чи варто потрапляти до в’язниці за радість відкрито усміхатися розбитими губами. Чи за її, Руслани, повагу. Є, звичайно, заслані козачки, як, власне, в кожній серйозній справі. Але мова сьогодні не про них.
«Специфічні «наші», – так називає готових до бійки хлопців Лижичко. Я от думаю: головне, що наші. Без лапок. Набридли конспіративні теорії.
Усі вже знають усіх. Знають, наприклад, «Правий сектор». Хлопців з організацій, що входять до цієї «конфедерації», важко було не помітити біля АП. І, до речі, за Банкову не взяли жодної людини із «сектору» – лише випадкових перехожих і Дзиндзю.
Диво дивне: прокуратура ніколи не демонструє такої сліпоти, коли йдеться про свободівців. Тих завжди «приймають». Швидко знаходять. Вони віддуваються за акції, до яких мали хоч якийсь стосунок. Важко мовчати і про «пропускний режим» п’ятого поверху Будинку профспілок – саме там окопався «сектор». Важко уявити скандал, який спричинило б небажання тієї самої «Свободи» не пускати «чужих» у зайняте її активістами приміщення. Я спитала б: «Чому?..» Але останнім часом намагаюся більше вірити людям.
Адже, зрештою, після Банкової влада могла використати російську модель правосуддя: арешти випадкових людей покликані залякати маси хаотичністю вибору винних. Поблажливість правоохоронців до «сектору» можна пояснити й банальними лінощами посадовців, які не дістали чіткого наказу боротися з активістами дрібних організацій. До того ж хлопці з п’ятого поверху – улюбленці Андрія Парубія. «Правий сектор» комендант Майдану називає «майданівським «Беркутом». І намагався запевнити Тиждень у тому, що другої Банкової вже не буде. Надто добре організовані люди. Надто зайняті виявленням провокацій зі сторони, хоча б відловом на Майдані тітушків. Сподіваємося.
Хлопці зі «Свободи» в масках – майданівська «Альфа». Готові відбити імовірний штурм Київради. Боронять барикади. У масках виходять на «Козацькі забави» – вітати з Новим роком Дзиндзю крізь ґрати СІЗО, розмальовувати ресторани голубченків, у разі чого битися з «Беркутом», який оточує їх у центрі Києва, а потім тікає від них та від підмоги з Майдану в автобуси. І всім подобається – ну в інтернеті дуже хвалять. Хоч і побоюються приєднатися.
«…Наскакують, провокуючи беркутню на бійку», – описує подібні зустрічі Руслана. Забуваючи про те, що провокувати наш «Беркут» і не потрібно, а спровокувати неможливо. Буде наказ – стрибнуть на сплячих дітей. 30.11.2013. Не буде наказу – стоятимуть без перебільшення цілу вічність, дозволяючи розбивати собі голови, плювати собі в обличчя, робити що завгодно. 01.12.2013. Іноді хочеться доторкнутися до них паличкою – чи живі?
Але паличка – це провокація. Провокація, у якій не буде жодного сенсу, як не було його в подіях біля АП. Без шансів на успіх трохи відвели душу, продану лише одиницями. Отримали натомість кримінальні справи й страшні картинки на ТБ. На біса – не знаю…Знаю інше. Ми живі. У нас є емоції. Ми не можемо, як той «Беркут», незворушно стояти незалежно від ситуації лише тому, що нам наказали. Та й немає кому нам наказувати. А ще знаю, що будь-які протести в будь-якій країні – це завжди більш чи менш криваві бійки із силовиками. Хлопці в масках і дівчата з квітами. Пісні та стогін. Маленька епоха життя великої нації – мільйонів різних за характером і переконаннями людей. «То ж хто ви, панове, як не провокатори? – все ж таки запитує частину українців Руслана. – У нас із вами РІЗНА боротьба і РІЗНІ поняття про ЛЮБОВ ДО СВОГО НАРОДУ». Так. Інакше й не буває. Але народ ми один. Спроби ділити його – що на донецьких і львівських, що на партійних і аполітичних, що на мирних і провокаторів – мали б залишитися прерогативою влади. Бо що це, панове, як не провокація?