Людина, яка багато й чесно працює, знає, що завдяки трудолюбству нажити стільки само в принципі можна. Важко, не відразу, але можна. Нажите нечесно – крадіжкою, захопленням, війною, обманом – зазвичай зникає назавжди, а отже, треба докласти таких самих титанічних зусиль, щоб коли не повернути відібране (що найчастіше неможливо), то придумати нову операцію з відняття. Нормальна бандитська психологія.
Україну Росія формально не захоплювала в тому сенсі, що не вела проти неї класичної загарбницької війни. Але те, що тримала її вогнем і мечем, починаючи з лукавої Переяславської ради й закінчуючи різаниною в Батурині, потім Голодомором, у новітні часи намагалася звести національні традиції до точкової екзотики, заодно зробивши Україну майданчиком для розміщення атомних станцій, – хіба це не факт силового утримання?
Упродовж багатьох століть Росія ставилася до України, та й зараз ставиться, як до третьої руки: неймовірно дратує, часом заважає, але користь від неї беззаперечна, а головне – хай там як, а своя. До того ж російська багатовікова історіографічна традиція, що, як відомо, крутиться флюгером за владними вітрами, раз і назавжди втовкмачила росіянам міф про зворушливу Переяславську раду, в результаті якої добрий російський народ згодився витягти Малоросію з-під польського гніту. Мовляв, ми їх не звали – вони самі попросилися, а ми лише нагородили їх за це своїм патерналізмом і батьківською любов’ю.
Російським школярам на уроках історії, розповідаючи про Переяславську раду, забувають розказати про те, що козаки не надто вірили московитам і вимагали від царя присягнути їм – пообіцяти зберегти всі традиції українського народу. «Негоже государю холопам присягати», – заявив московський посол Васілій Бутурлін. Від самого початку інакше, як холопами, «братній народ» не вважався.
Від XVII століття нічого не змінилося – замшілі у своєму шовінізмі росіяни досі переконані в тому, що Україна, цей «братній народ», – холопи. У Росії братів не буває – у неї якщо не ворог, то холоп.
Росія завжди хотіла жити в Європі, але її туди не пускали – надто тяжкий слід лишила в російському характері Орда, надто суворо монголо-татари «зазіатили» російський народ, надто далеко відкинули від уже сформованих європейських уявлень про свободи і права. Тому так несамовито й рубав Пьотр I вікно в Європу, знаючи, що через головний вхід Росію не впустять. А Україна завжди була частиною Європи, хоч би як там її метляло по історії. Україна – то російське вікно в Європу, через яке РФ і сама не проти просунути туди свою азіатську фізіономію, але не може.
Росія злобствує – їй нестерпно боляче, що Україна не хоче з нею жити. Їй достобіса образливо, що єдиний оплот тієї самої Європи, куди несамовито, аж до сліз хочеться, намагається відтерти, змити Росію зі свого понівеченого історією тіла. Не йди, братній народе, ми без тебе – Азія! А ми не хоче-е-мо!!!
Окрім як своєю власністю Росія Україну нічим і ніколи не вважала. Тепер ця власність намагається знайти іншого хазяїна – саме хазяїна, так і тільки так вважає Росія, ні на мить не бажаючи припустити, що величезна 46-мільйонна країна хоче просто свободи. Той, хто сам не вміє бути вільним, ніколи не допустить свободи інших.
Тому можна й напевно треба вивчати і прораховувати економічну складову нинішніх російських зазіхань на Україну, можна складати політичні пазли, перетрушувати й знову складати, а все тому, що в лексиконі політологів та економічних аналітиків немає слова «западло». Росії просто западло відпускати Україну, перепрошую за злодійський жаргон. Уявити собі, що вона не проживе без України, – ну просто смішно, їй-богу. Та й хто сказав, що треба неодмінно жити без України? Зрештою, формально РФ живе без Китаю, але Китаєм вдягається, Китаєм взувається, на Китаї і Китаєм пише й малює. Легше перерахувати, де Росія обходиться без нього. Було б бажання, а побудувати зрозумілі економічні відносини з Україною РФ змогла б досить швидко, якби та повернулася до Європи всерйоз. Річ же не в цьому. Росію просто ковбасить від злоби, заздрості та бундючності. Їй, колись могутній імперії, лишитися самій? Не пущу.
Так одна з героїнь «Покровських воріт» Марґаріта Павловна не хотіла відпускати свого колишнього благовірного Хоботова. «Без нас ти пропадеш», – повторяла вона. І додавала: «Я відповідальна перед тобою і перед жінкою, яка якось з’явиться і якій я зобов’язана вручити тебе неушкодженим, цілим, при здоровому глузді». «Звірській» Європі з її «тухлими цінностями» Росія, звісно, довірити «незайману» Україну не може. Зась, як казала та сама Марґаріта Павловна про Хоботова: «Це мій хрест! І нести його мені!».
Та якщо вже згадувати як аналогії знайомі персонажі, то Росії, напевно, ближчий закомплексований виродок Карандишев із «Безприданниці», який убив Ларісу Оґудалову з криком «Так не достанься ж ти нікому!».
Схоже, саме на цей шлях зараз найбільше хочеться стати «братньому народу», що займає одну сьому частину суші.