Сучасна політична думка радше сконцентрована на питанні суверенітету. Демократія є суверенітетом народу. Демократичні цінності передбачають, поза сумнівом, також громадянські й особисті свободи, водночас якість політиків вважається другорядним питанням, ніби умовним субпродуктом режиму. Тим часом їхні професійні та моральні чесноти мають першочергове значення в держуправлінні.
Офіційні посади повинні приваблювати найкращих громадян, бути престижними, а праця державного діяча – мало не священною, тобто значення мають не лише необхідні для високого місця практичні навички, а і його почесність. Однак що це може означати сьогодні? За мого дитинства – у 1960-ті роки – чимало людей гадали, що найбільшу зарплату в світі отримує президент Сполучених Штатів. Правда це чи ні, неважливо, та переконання свідчило про шановане місце політики. Державні діячі мусили відповідати почесності своєї посади. Скажімо, журналісти ставилися до них із повагою. Президент Франції Шарль де Ґолль був головним (і, мабуть, останнім) утіленням цього священного виміру політики, що бореться за існування в сучасному демократичному суспільстві.
Де Ґолль мав високі моральні стандарти. Коли організовували приватний обід у президентській резиденції, він наполягав на тому, що бере витрати на себе й не використовує бюджету для офіційних прийомів. Але вже тоді навіть у партії де Ґолля траплялися (причому досить часто) такі лиха, як хабарництво й тринькання державних коштів. Чимало обраних або призначених політиків зазвичай поводяться так, ніби держава – їхня приватна власність. Що більше зникає священність політичної служби сьогодні, то більше їй на зміну приходять матеріальні блага: лімузини з шоферами, зарезервовані столики у вишуканих ресторанах для обідів за кошт скарбниці тощо. Кожен новий міністр наполягає, щоб у його кабінеті перефарбували стіни й поставили нові меблі, які «щедро позичать» палаци або музеї.
Хтось може сказати: «Звісно ж, це неправильно, та чи аж так важливо?». Сподіваємося, що політики виконуватимуть свою роботу, будуть мудрими, професійними, політично відважними тощо, та вони аж ніяк не святі. Деякі великі королі й інші правителі минулого були жадібними, а іноді й брали хабарі. Мотиви політиків часто малозрозумілі й комплексні, так би мовити, неоднозначні.
Якість політики – неписана, але дуже важлива умова демократії. Негативний (а для деяких країн навіть трагічний) наслідок глобалізації полягає в тому, що політика перестала приваблювати найкращих студентів, а національну еліту бізнес цікавить більше, ніж державна служба. Навіть у країнах, де тривалий час вона була престижною – як-от у Сполучених Штатах – факультети з підготовки держслужбовців стали не такими популярними, як раніше. Абітурієнти віддають перевагу спеціальностям у сфері бізнесу та юриспруденції. Це, очевидно, мусить стати сигналом тривоги.
Однак необхідно зважувати критику на адресу нинішніх політиків та ностальгію за минулим. Для цього є дві причини. По-перше, корупція – радше системне явище, аніж питання моральності окремих людей. Коли вона сягає найвищих щаблів, то перетворюється на пошесть. Вона руйнівна, але навіть у тих країнах, де це лихо сягнуло найвищих ешелонів влади, можна проводити антикорупційну політику, причому досить успішно.
По-друге, поняття політичної доброчесності дуже розмите. Моральність тут не найкраще визначення. Адже між політичним потенціалом і моральністю знак рівності не поставиш. Наші політики не герої і не можуть відповідати історичним ідеалам. Це також наслідок демократії. Сьогоднішні лідери мають більше спільного зі своїми виборцями – це і є демократія. Чи мав би популярність новий Черчилль або де Ґолль, чи знайшли б вони своє місце в сучасному світі? Мабуть, ні. Мене часто сердять і розчаровують політичні лідери моєї країни своєю безсилістю, браком прозірливості. Знаю, що українці надто часто мають усі підстави відчувати те саме. Однак не варто піддаватися першому імпульсові. Політики, журналісти, громадяни повинні знайти шляхи та способи створення більш зрозумілого й гідного політичного простору, що відповідає сучасній демократичній системі. Подолання системної корупції – необхідне, однак це лише половина шляху, який треба пройти.