Однак починаючи з кінця 1980-х років інтелектуали стали втрачати ту суспільну важливість, перетворюючись на вузьких експертів у своїй галузі. Відбулася така собі утилітаризація публічних мислителів: якщо ти історик, то твій погляд цікавий тільки в історії, якщо соціолог, то тільки в питаннях дослідження громадської думки тощо. Понад те, до інтелектуалів почали ставитися з певною іронією, називаючи їх «балакучими головами», мовляв, вони постійно лізуть зі своїми думками з усіх приводів всюди, щоб конвертувати в гроші власну публічність. На жаль, у тому є зерно істини, бо й справді така мотивація робить інтелектуала невільним, він одразу втрачає функцію морального авторитета. Причини згаданої зміни полягають у тому, що в західних країнах соціальна система вже так чітко організована, так добре вивчені й пристосовані механізми керування нею, що якогось додаткового, теоретичного осмислення все це не потребує. На відміну від часів, коли кожна нова доктрина чи теорія була подією. Парадокс – інтелектуали самі напрацювали технології, у межах яких їм самим уже немає місця.
Здавалося б, ті процеси до нас не мають жодного стосунку, адже ніяких реальних збалансованих технологій соціального управління після розпаду СРСР в Україні не придумали, тож інтелектуали потрібні як ніколи. За всіма стартовими теоретичними показниками українські публічні мислителі могли стати вільними з набуттям незалежності й включитися на повну в суспільне життя. Однак не стали. За 22 роки вітчизняний креативний клас не спромігся ані взяти владу в свої руки, як це було в країнах Східної Європи, ані виробити дієву концепцію реформування країни, ані навіть стати «лідерами думок», поступившись цим місцем справжнім «балакучим головам», чи то пак квазіінтелектуалам. Тобто в Україні загальносвітова тенденція втрати ваги публічних мислителів нашарувалася на нашу сумну специфіку. Порівняно зі своїми західними колегами український інтелектуальний клас перебуває в жалюгідному стані. Адже в усі часи інтелектуал тут був або інакомислячим – це, мабуть, найменший прошарок, або мислячим разом із владою, тобто псевдоінтелектуалом, або пасивним інтелектуалом, що мислив виключно на кухні.
Основним джерелом формування інтелектуалів є професура, тобто викладацький склад вищих навчальних і наукових закладів та люди вільних професій, передовсім працівники медіа-сфери та мистецтва. В умовах Радянського Союзу, який був постфеодальною країною з чітко вираженим класом господ із номенклатури, інтелектуальний прошарок виконував просту функцію обслуговування того класу. Навзаєм вони отримували матеріальні блага й право не задумуватися про виживання. З розпадом Союзу ця система залежності інтелектуалів і далі діє – ступінь їхньої залежності навіть зріс. Вона подібна до системи влади в Московському царстві XVII сторіччя з царем, боярами, дітьми боярськими (дрібнопомісними дворянами) та «підлим», тобто простим, людом, що підлягає оподаткуванню. Місця інтелектуалам у ній просто немає, адже є цар-президент, який призначає головного боярина-міністра, у того є діти боярські – ректори, яким він надає наділи – виші. І є абсолютно безправна маса викладачів. Феодалізм не потребує ні модернізації, ні осмислення. Його головний механізм – непотизм, чи то пак кумівство. Якщо ти не входиш у коло «довірених осіб», отже, приречений на ізоляцію.
Водночас більшість українських представників вільних професій, насамперед працівники ЗМІ, або просто виживають, навіть не задумуючись ні про який спротив, або чітко вбудовані в наявну систему. Є й третя категорія – справді вільно мислячі люди, які просто їдуть із країни, бо не можуть апріорі реалізувати свій потенціал у таких тупикових умовах. Адже від українського інтелектуала, якщо він хоче публічності, вимагається лише одне – бути передбачуваним. У нашому політичному шоу потрібні різні люди: один казатиме «геть бандитську владу», інший – «геть опозицію» тощо. Головне, щоб вони це робили чітко за командою сценариста й саме так, як від них очікують. Серйозний діалог замінюється тусовкою в поставлених декораціях.
Не менше в нас косить лави креативного класу й комплекс раба громадської думки. Бо справді вільний інтелектуал відрізняється від квазіінтелектуала тим, що останній завжди залежний від публіки та її очікувань. Він може говорити будь-що, але це має викликати відгук в аудиторії. Більшість мислячих людей у нас так і втрачають себе, не усвідомлюючи важливості духовної солідарності всіх людей розумової праці.
Україні не потрібні зараз володарі думок у старому значенні, але конче необхідний прошарок вільних інтелектуалів, який може виживати в побутовому сенсі, займаючись своєю науковою чи творчою роботою, і який здатен створити в суспільстві атмосферу духовного спротиву. Українці все ж наділені певним духом свободи та розсудливості, саме тому в нас уже є розуміння, що потрібно входити в європейський, тобто ментально інший, простір, аби щось змінити. І саме на інтелектуалів ляже функція адаптації тамтешніх норм та цінностей для нашого суспільства, що підніме їхню вагу й значущість хоча б як експертів.