І не виникали структури з назвою на кшталт «смаженої криги», як-от «Позапартійний Координаційний комітет Європейського Майдану під гаслом "Майдан без політики!"». І не лунали би заяви, що без політиків, мовляв, «нас було би ще більше».
Відтак дуже схоже, що політичні науки в Україні досі викладають ще за радянськими шаблонами. Це згідно з ними в загалом непоганому «Словнику іншомовних слів» (непоганому, але крім тих термінів, де «наслідив» непереможний марксизм-ленінізм) читачам давалися такі значення терміну «політика»: «1. Цілі й завдання, що їх ставлять суспільні класи в боротьбі за свої інтереси; методи і засоби досягнення цих цілей і завдань. Загальний напрям, характер діяльності держави або політичної партії. 2. перен. Лінія поведінки у чому-небудь, певне ставлення до чогось, когось. Хитрий, ухильний спосіб дій, спрямований на досягнення певної мети». Оскільки ж молодь не вважає себе ані суспільним класом, ані окремою партією, то й політику вона апріорі відкидає: мовляв, євромайдани від неї вільні! А переносні значення на нас не переносяться…
Ба більше: подекуди гасло: «Майдан без політики!» перетворилося на дещо інше: «Майдан без політиків!». Партійним діячам і народним депутатам не давали слова, їх насвистували, а майданна маса скандувала: «Без політики! Без політики! Без політики!».
Найсмішніше (і найнебезпечніше під стратегічним оглядом) у всьому цьому те, що скандування гасла: «Без політики!» є виявом цілком певної політики. Так само, як і заперечення права депутатів виступати на євромайданах та права брати участь у протестах під певними партійними прапорами. Я вже не кажу про сам факт висунутих євромайданами вимог до влади – це класична політика, навіть у суто радянському сенсі цього поняття, адже йдеться про прагнення визначення напряму розвитку держави, визначення її цілей.
Та політичні науки у вишах України, повторю це ще раз, вивчають погано…
На загал, звичайно, зрозуміле емоційне підґрунтя висунення таких гасел та створення комітетів із украй чудернацькими назвами. Це – яловість основних опозиційних партій, неконструктивність їхніх дій, відсутність стратегічного бачення перспектив країни, а нерідко і відверте прагнення деяких політичних лідерів, образно кажучи, відсидітися у кущах, – причому поєднане зі звичкою (майже наркотичною) з’являтися щотижня на телеекрані та розігрувати ледь не комедійні вистави на тему «геть злочинну владу». Це і невиконані (за рідкісними винятками) клятви, які звучали зі сцени Майдану-2004, і синдром «любих друзів», і людська ніякість Віктора Андрійовича, і переговори щодо утворення парламентського блоку ПРіБЮТ, і невміння (чи небажання?) лідерів нинішньої парламентської опозиції домовитися між собою про єдиного кандидата на президентських виборах і спільну програму порятунку країни, і багато-багато чого ще. Ба більше – вітчизняні політики нарешті дочекалися того «визнання», на що вони у своїй більшості заслуговували. В силу різних причин, проте заслуговували.
Але якщо масова громадянська активність керується виключно емоціями, а не створює раціональних конструктів (тактичних і стратегічних напрямних своєї діяльності), вона приречена не просто на поразку, а на катастрофу. Або її зламає влада, або вона сама впаде раптом у відчай і скоїть політичне самогубство, або – що найгірше! – на хвилі таких емоцій важелі державного управління захоплять найбрутальніші політичні сили, як-от зробили це в 1917 році більшовики, скориставшись масовим прагненням до безмежної свободи для того, щоб під цим гаслом запровадити тоталітарну несвободу…
А якщо громадянські активісти намагаються діяти в політичному полі під гаслом: «Без політики!», – вони неминуче врешті-решт стають інструментами в руках цинічних політиканів та політтехнологів з лав «партії влади». Адже принцип «розділяй і владарюй» ефективно використовується в політиці вже не перше тисячоліття. Тим більш ефективним він є, коли твої опоненти самі добровільно розмежовуються між собою та неадекватно бачать дійсність. А чим іншим є гасло: «Без політики!», ніж новітньою міфологемою, здатною викривити розуміння реальності та убезпечити владу від неприємностей?
Читайте також: Три Майдани за тиждень до часу «Ч»
Те, що намагання використати емоційний настрій молоді задля знищення опозиційного руху як такого – і «реєстрового», і неформального – є сьогодні достеменним фактом, засвідчують публікації в електронних мас-медіа, в яких з використанням давніх (але незнайомих новому поколінню) чекістських прийомів протиставляються «молоді» та «відпрацьовані» діячі, перші всіляко вихваляються і підносяться, а другі змальовуються в іронічно-негативній тональності з додаванням відвертої фальсифікації. Те, що хтось уже повівся на такі елементарні та добре знайомі старшому й середньому поколінням прийоми, – зайве свідчення поганого викладання політичних наук у вишах…
На щастя, поки що фатального розколу між «реєстровою» опозицією (з усіма її вадами, але й з тими вагомими можливостями, які бодай частково сьогодні використовуються) та молодими бунтарями «партія влади» не домоглася. Ба більше: сторони йдуть на зближення – «політики» з подачі Юлії Тимошенко прибрали свою партійну рекламу з євромайданів, «безполітичні» активісти дійшли майже сакраментального висновку, що депутати теж є українськими громадянами, відтак мають право виступати і бути вислуханими. Власне, залишилося зробити не так і багато, якщо грамотно мислити та відповідально діяти. «Реєстровці», незважаючи на колишні заслуги і рейтинги, мають зрозуміти: суспільна довіра – це не банківський депозит, її гучними словами та спонсоруванням прапороносної масовки за нинішньої ситуації не заробиш; «молоді бунтарі», у свою чергу, повинні погодитися з тим банальним фактом, що вони зайнялися такою ненависною їм політикою, відтак мусять іти до кінця: якщо вже політика, то нехай вона стане максимально відкритою, чесною та професійною.
А для цього слід тренувати вміння раціонально мислити та вивчати політичні науки. Бо ж як писав у драматичному 1990-му Мераб Мамардашвілі, «історія – це драма свободи, у ній немає жодних гарантій. Немає й ніякого механізму історії, щоб рухався сам по собі. Кожна історична точка оточена хаосом. Якщо немає напруження праці – напруження свободи, яка потребує праці, – то з цієї історичної точки падаєш у безодню… І апокаліпсис – це апокаліпсис кожної хвилини. Він – повсюдно, він зараз нас оточує і бере в полон, якщо ми не мислимо точно».