І росіяни щедро їх нам надали. Навіть ті лідери Євросоюзу, які наївно вірили у відданість Кремля нормам міжнародного права та фундаментальних прав, тепер розуміють, чого можна від нього очікувати сьогодні.
Справ Маґнітского та Болотної, історій із Ходорковскім (у жовтні виповнилося 10 років, відколи останній опинився за ґратами) та Pussy Riot, мабуть, було замало, тож в останні тижні Кремль повернувся до пропаганди й утисків радянських часів. Це й відкрите заперечення універсального значення захисту прав людини та громадянських свобод, і використання психіатрії з політичною метою. У зв’язку з такими методами, наприклад, Міхаіл Косенко мусить пройти примусове психіатричне лікування у клініці поблизу Москви лише тому, що брав участь у подіях на Болотній площі.
Водночас реакція влади на нещодавні етнічні протести в Москві свідчить про те, що ксенофобія офіційно перейшла в категорію державної політики. Замість того щоб захистити невинних мігрантів і робітників від натовпу, новий мер Москви Сєрґєй Собянін наказав заарештувати сотні приїжджих.
Та це ще не все. Росія висунула проти активістів Greenpeace звинувачення в піратстві, котре пізніше замінила на хуліганство, а отже, позиціонує себе як державу поза міжнародним правом. Якщо сьогоднішня РФ на чолі з президентом Владіміром Путіним вирішила «пристосувати» систему міжнародних відносин до своїх зовнішньо- і внутрішньополітичних потреб, ми повинні реально оцінювати ситуацію. Почалася нова холодна війна – неофіційна, адже багато хто ігнорує її, називаючи русофобською фантазією абощо. Одначе це таки війна, хай там що кажуть.
Виходить, Едвард Лукас мав рацію і продемонстрував глибоке розуміння теми у своїй книжці «Нова холодна війна» («The New Cold War»). Ми просто вирішили не озвучувати вголос те, що було й досі є очевидним. Усі країни, що вступили до ЄС і НАТО, Москва вважає зрадниками, ворогами. Треба бути сліпим і глухим, щоб не бачити політичного прагнення до відродження Радянського Союзу в новій, трохи зміненій іпостасі (східноєвропейська версія успішної авторитарної модернізації за китайським зразком або, ще краще, за чилійським: не дивно, що навіть російські «ліберали» підносили Піночета до небес).
При уважнішому розгляді організованої Росією масштабної кампанії шантажу та залякування щодо України й Литви напрошується висновок: третій саміт Східного партнерства, який відбудеться 28–29 листопада у Вільнюсі, – це навіть не головний біль, а радше щось на кшталт екзистенційної загрози для Росії. Як іще можна розуміти ворожі дії Москви проти Вільнюса: водії вантажівок на кордоні, санкції на ввезення молочної продукції? Це масштабна атака проти країни, яку Кремль досі вважає зоною своїх інтересів.
Ніколи не забуду, як одного разу мій друг Едвард Лукас відреагував на ремарку високопосадовця Європейської комісії під час неформальної зустрічі політичних експертів та осіб, що формують громадську думку й політику (жодної таємничості, бо те саме він говорив і авторові цих рядків стосовно Тибету, щодо якого маємо спільну думку). Колегу, який зробив зауваження щодо сусідніх з РФ країн як території її особливих інтересів, Лукас запитав, які тоді інтереси має Німеччина, скажімо, у Данії. На цьому суперечку було закінчено, адже стало очевидно, що жодна сусідня держава – велика чи маленька – не може бути власністю більшої, яка претендує на ексклюзивні права у формуванні регіонального політичного терену відповідно до своїх бажань і потреб.
Шантажуючи сусідів, Росія сама собі шкодить. Росія досі схильна сприймати Україну як другу половинку, тож не уявляє без неї свою імперію. Ані жоден зі шляхів, ані жодна із форм відродження «єдіной і нєдєлімой» не оминає західної сусідки. Що тут іще скажеш?
Відносини між цими двома сторонами базуються на чомусь незрівнянно більшому за прагматичний інтерес. Вони куди складніші й сягають за межі понять «любов – ненависть», що характерні для діалогу між країнами Центрально-Східної Європи та РФ. Річ у тім, що Україна є важливою частиною історично сформованої ідентичності Росії. У випадку країн Балтії ідеться лише про історичні настрої та шовіністичне ставлення до території, що була колись північно-західним регіоном імперії. Тим часом Україна – це осередок російської самототожності.
Одначе Київ і Москва повинні наважитися на взаємне прощання. Україна буде вірним другом для демократичної Росії, та, на жаль, не зараз. На будь-який крок сусідки, спрямований до гідного життя й права вільно обирати власні пріоритети, Кремль реагує параноїдальними підозрами, гнівом і роздратуванням. Він досі воює з привидами свого минулого, хоча краще подумав би про те, як завоювати повагу і дружбу Європи, або про населення самої-таки РФ, яке стрімко скорочується, та зміну демографічної ситуації. Бо нині вже цілком можливо, що на просторах Сибіру залишиться меншина росіян і явна китайська більшість.