Донбас переживав епоху первинного накопичення капіталу важче за інші регіони. Для шахтарського краю дев’яності стали не просто нелегким періодом, а справжньою чумою, яка спустошувала цілі міста і стирала з лиця землі підприємства з багатотисячними колективами. На відміну від аграрних областей промисловий схід України повною мірою пізнав наслідки розриву економічних зв’язків та ліквідації нерентабельних виробництв. Газетні публікації тих часів нагадували повідомлення з фронтів, а соціальний вибух здавався неминучою справою найближчих тижнів. Шахтарям не давали зарплату по 10–15 місяців, багатьох просто виставляли на вулицю. І така непотрібна робоча сила або покидала Донбас, або йшла в кримінал заробляти так, як вважала за потрібне.
Дев’яності на Донбасі створили свої унікальні, особливі професії. Тут це були не тільки міняйли – валютники та «челнокі» з господарськими сумками, а й «виборщики», які збирали на відвалах шахтної породи вугілля, «металісти», що тягнули метал із кладовищ та померлих промислових об’єктів, «дірочники», які копали перші неглибокі приватні шахти. Усі ці екзотичні спеціальності, які ніколи не будуть вписані в трудові книжки, усе ще актуальні й до сьогодні. Багато нинішніх підприємців колись починали з таких промислів і тепер згадують дев’яності як страшний сон. У деяких шахтарських селищах протизаконна діяльність була єдиною альтернативою голодної смерті – ті, хто відмовлявся красти, були змушені запарювати дітям комбікорм на сніданок. Не дивно, що деякі політики досі використовують дев’яності, наче жупел, лякаючи виборців поверненням лихих часів.
Проте дев’яності як явище на Донбасі не зникли. Вони лише витіснені з центральних вулиць, загнані в резервації околиць. Шахтарська глибинка так і застрягла в цьому часовому періоді, пристосувавшись і звикнувши. Варто лише ненадовго зануритися в її атмосферу, почитати новини в місцевій пресі, як починаєш розуміти, що тут нічого не змінилося.
XXI століття, від якого чекали проривів та прогресу, принесло на Донбас неофеодалізм і деградацію. Це у великих містах колишні бандити натягнули на себе піджаки і вивели в косметичних салонах татуювання. У Торезі, Єнакієвому, Стаханові та Шахтарську все так і лишилося: ті самі звички, жаргон, наїзди, пістолети в бардачках автівок. Ті, хто вчора «кришував» кіоски та розливав палену горілку, сьогодні копають вугілля в ярах і крадуть його з вагонів на залізниці. До того ж роблять це так само неприховано, як і раніше. Кримінал на Донбасі навіть не намагається мімікрувати. Тут хлопців у шкіряних куртках поважають більше, ніж дядечків у костюмах, тому міняти куртки на костюми немає жодного сенсу.
В умовах повного розгрому містоутворюючої галузі в шахтарських містечках подолати кризу перехідного періоду виявилося неможливо, і до неї пристосувалися. Те, що раніше здавалося диким, стало повсякденністю. Тимчасові заробітки, якими рятувалися від голоду, стали справою всього життя. Ціле покоління виросло, займаючись виключно збиранням і злодійством.
Ось кілька прикладів. Розбираючи старі газети в пошуках цікавого матеріалу, якось випадково натрапив на статтю 1999 року, в якій розповідалося, як злодійська артіль в Торезі регулярно краде вугілля з вагонів на станції Дронове. Цього літа я побував там і побачив ту саму артіль, яка нікуди не поділася і діяла точно так само, як було описано в замітці 14-річної давності. Команда замурзаних голодранців серед білого дня крала вугілля з потяга, який зупинився на кілька хвилин у вантажному парку. Спритно видершись на вагони, чоловіки скидали вниз вугільні каменюки, які потім збирали в мішки й возили на найближчий склад. За словами працівників станції, вугілля на станції Дронове крадуть щодня ледь не з радянських часів, причому займаються цим і місцеві жебраки, і звільнені зеки, багато хто просто через безвихідь. Тобто за останні роки «прогресу» такий «промисел» нікуди не подівся.
Не зникли й мисливці за брухтом, які руйнують навіть пам’ятники на кладовищах. Нещодавно дісталося могилі кримінального авторитета Доброслава, розстріляного в Луганську 1997 року. Невідомі обдерли з неї деталі з міді, які не чіпали навіть наприкінці «лихого» десятиліття. Як і раніше, трудяться й виборщики вугілля на териконах. У відвалах старих шахт часом вміст вугілля становив майже половину загальної маси, і в голодні роки цей ресурс став для багатьох джерелом заробітку. У 1990-х на породні відвали по вугілля ходили цілими селищами і напередодні холодів деякі терикони нагадували мурашники. Зараз вугільна лихоманка минула, але самотні фігурки виборщиків із відрами й досі можна бачити на териконах у шахтарських містах.