Щоб запобігти всіляким маніпуляціям: на мою думку, нацизм є ганебним явищем, неприпустимим у будь-якій сучасній країні, тим більше такій, що претендує на європейський напрям розвитку. Я вважаю і завжди вважав єдиною прийнятною лінією поведінки стосовно виявів нацизму політику нульової толерантності. Але погляньмо на події уважніше.
Дисциплінарний комітет FIFA прийняв відповідне рішення через «грубі порушення львівськими вболівальниками» під час матчу Україна – Сан-Марино 6 вересня, спираючись на свідчення представників громадської мережі FARE («Футбол проти расизму в Європі»). У Федерації футболу України ще до самого рішення стверджували, що як такі вияви спостерігачі FARE згадали розтяжки з портретами Степана Бандери й Романа Шухевича, а також червоно-чорний прапор уздовж трибуни.
Після того як на FARE накинулися – ще б пак! – зі звинуваченнями у, м’яко кажучи, невігластві й упередженості, організація відмовилася від аргументів щодо прапора і Бандери, натомість виклала кілька фотографій трибун із безперечними доказами. І хоча картинки нечіткі, помилитися важко. Отже, на світлинах:
– один банер із галицьким левом, який сприймається як символ дивізії «Галичина»;
– кілька молодиків підняли руку в жесті, який Муссоліні позичив у римських консулів, а Гітлер – у Муссоліні;
– один банер із гаслом «Good night, left side!», яке у світі використовують ультраправі;
– один хлопець у футболці з двома вісімками – вважається, це акронім нацистського вітання «HH». Припускаю, що щось там залишилося за кадром, але загалом масштаб проблеми можна оцінити.
Праві бешкетують на футболі в усьому світі – це факт, інакше не довелося б створювати FARE. Тож ми, на жаль, не виняток. Питання в масштабах, їхній оцінці й подальших санкціях. Так історично склалося, що я в різний час опинявся у натовпі – ні, не на стадіоні, а біля стадіону – в трьох осередках гарячих футбольних пристрастей: у Росії, Греції та Італії. Можу засвідчити, що порівняно з тим, що там побачив і почув, наші бешкетники видаються ягнятками. Так, у Європі теж дискваліфікують стадіони – на матч, на два, але щоб на п’ять років… щось не пригадаю, можливо, я не в курсі. Скидається на те, що тут ми маємо справу все ж таки зі своєрідним вибірковим правосуддям. Це як із Юлією Володимирівною: можливо, у чомусь вона таки винна, але, перш ніж її судити, було б справедливим запроторити за ґрати 99% нинішніх керманичів.
Зрозуміло, що FIFA, як і будь-яка організація, навколо якої крутяться великі гроші, має неоднозначну репутацію. Трішечки очистити її покликана кампанія боротьби з європейськими нациками. А те, що в Україні як спостерігачі залучаються ангажовані хлопці із середовища «антифашистів», споріднених із тими нашими «антифашистами», які влаштовують політичні хепенінги й трощать у Харкові меморіальну дошку Юрію Шевельову, вченому зі світовим ім’ям, то вважаймо це простим збігом. Щоправда, там ще простежується польський слід – нібито санкції ініціював саме тамтешній осередок FARE, де тон задають місцеві націоналісти-українофоби… Що ж, спекулянти завжди знайдуть одне одного.
Що маємо в підсумку? Дискваліфікація для львівської арени й для українського футболу загалом – так, це неприємно, так, образливо, але… не смертельно. Славу Лобановського, Блохіна, Шевченка це не перекреслить. Припускаю навіть, що до санкцій футбольних єврочиновників можна поставитися як до превентивних і таким чином навести лад у лавах фанатів. Вони достатньо організовані, хай подбають про престиж міста і країни й не наслідують найгірші приклади. Проблема є, може, не така масштабна, як у Британії, Греції, Італії, Польщі, але її треба вирішувати.
А от Україна дістала черговий ляпас (зауважу, напередодні підписання Угоди про асоціацію з ЄС). Про нас знову говорять як про небезпечних дикунів, ксенофобів, котрих не варто пускати в Європу. І головне, що ні у влади, ні в опозиції це не знаходить ефективного опору. Ось нарешті майже через місяць після львівського інциденту двоє представників «Свободи» вирушають до штаб-квартири FIFA з освітньою місією – розповідати про Бандеру. Проте це не солідарні дії країни, яка дбає про свою репутацію. Щоразу опиняючись у вирі інформаційних воєн, ми демонструємо свою інфантильну беззахисність. Може, через те, що суб’єктності бракує. Держави як такої досі немає…