Якби таке сталося 20–30 років тому, Асад утратив би владу, а режим було б знищено, одначе нині дуже схоже, що його президентству ніщо не загрожує. Сирія має перетворитись на другий Ліван – розколоту країну, якою керують ворогуючі сили й держави-парії, насамперед Іран та Росія.
То що ж трапилося зі світом? Це закономірне логічне запитання є не чим іншим як відчайдушним криком на тлі малозначущості й безпорадності Сполучених Штатів, Європейського парламенту та інших нібито могутніх інституцій, які досі відносно успішно практикували політику м’якої сили.
Отже, урок номер один: позиція всіх важливих гравців скидається на невдалий жарт перед загрозою гуманітарної катастрофи. Міжнародні інституції дедалі менш здатні бодай на якісь конкретні дії, що поклали б край тортурам, масовому знищенню, вимушеним міграціям та вигнанню цивільного населення.
Після війни в Іраку й Афганістані (особливо у першому з них), США, Велика Британія та Європа нагадують заручників операції морального банкрутства, проведеної наймогутнішим військовим блоком у світі, який не домігся жодних серйозних досягнень і не виробив плану дій стосовно таких глобальних і регіональних конфліктів на майбутнє. Певною мірою на карту поставлено навіть рівень довіри до НАТО і його репутацію, адже досі згадані військові місії мало хто називав успішними.
Читайте також: В яких країнах залишилась хімічна зброя
Є добра новина: Сполучені Штати та Альянс можуть переважити й перемогти будь-яку державу-парію та її злочинний режим у позиційній війні, тобто на полі бою. Та не обійшлось і без поганої: тепер нам прекрасно відомо, що ідея миттєво змінити менталітет людей і створити для них нові життєздатні інституції, закони, правила чи, скажімо, запровадити демократію, є провальною. США й НАТО перемагали всіх супротивників у бойових операціях, однак їм не вдавалося встановити верховенство права та поділ влади в країнах, де ніколи не існувало демократії, годі й казати про зміну традицій чи будь-яких визначальних рис сучасного політичного життя.
Таким чином, ми підійшли до другого уроку, який маємо засвоїти із трагедії в Сирії, а особливо на тлі військового перевороту в Єгипті: Захід (коли вже ми досі послуговуємося цим терміном часів холодної війни) повинен визнати свою неспроможність експортувати й поширювати демократію. У країнах із великим відсотком неписьменного населення, глибокими релігійними розколами, міжплемінними чварами, повсюдною корупцією та звичкою вдаватися до насильства проти жінок, дітей і взагалі цивільних осіб демократія може існувати доти, доки присутні окупаційні війська і триває їхня влада. Називаймо речі своїми іменами.
Шанс вижити вона має у країнах, де громадянське суспільство представлене не тільки групою фанатиків-терористів, які вдають із себе доброчинні організації: достатньо згадати, що «Аль-Каїда», ХАМАС і «Брати-мусульмани» завжди виступали під такою маскою. Крім того, демократія не повинна бути порожнім словом. Військова й таємна поліції на чолі із працівниками, які певний час мешкали у Великій Британії, Франції чи Сполучених Штатах і на яких є попит у своїй країні, або світська, ідеологічно нейтральна, та водночас деспотична й недемократична держава не можуть бути самостійними гарантами більш-менш поміркованої політики.
Читайте також: Війна у Сирії і її релігійний характер
Народовладдя не має перспективи там, де колишня революційна еліта й учорашні герої не знаходять у собі сили передати законну владу демократично обраним суперникам і не можуть уявити себе поза правлячою верхівкою країни щонайменше в найближчі 20 років. Демократія неможлива у країнах, де немає політичного плюралізму, де всім заправляють дві-три ворогуючі родини, клани чи воєнізовані угруповання релігійних сект, які називають себе політичними партіями. Якщо ми не засвоїли цього після Арабської весни, то якого уроку ще треба?
От ми й підійшли до третього, найбільш прикрого уроку. Чому Башар Асад може дозволити собі бавитися з вогнем? Річ у тім, що сирійський лідер (як і будь-хто інший при здоровому глузді) знає: хоч він і є, по суті, воєнним злочинцем, за яким плаче Гаазький трибунал, США та НАТО й далі розчаровуватимуть нас і весь світ демагогічними заявами про те, як сильно вони хочуть усунути сирійського лідера від влади.
Організувати косметичну атаку для ліквідації частини хімічної зброї, а то й усього арсеналу – це ми можемо. А от усунути Асада від керма, вигнати його, наражаючись на ризик утвердження нової ісламістської влади на чолі з «Хезболлою» та Іраном, який, крім того, підтримуватиме і якому даватиме вказівки Росія, – оце вже ні-ні. Події в Єгипті, доля старого приятеля Вашингтона Госні Мубарака після падіння стабільного режиму в цій країні (коли єдину надію на відновлення стабільності пов’язують із глибоко недемократичними, однак поміркованими й прагматичними силами), змусила Захід засвоїти важливий урок. Він полягає в тому, що непросто буде відійти від теорії меншого зла, котру успішно практикували Захід і Радянський Союз у боротьбі з нацизмом, причому цілком виправдано. Усі тямущі світські диктаторські режими процвітатимуть після серйозних помилок Америки та Європи в Іраку.
Читайте також: Який вибір зробить Башар Асад
Сирійська трагедія – це насамперед трагедія вигнанців, які втратили домівку і батьківщину, та людей убитих і отруєних із таким цинізмом, що мимоволі пригадуються нацисти. І водночас це трагедія світу, який утратив рішучість і готовність рятувати життя безжально винищуваних, а натомість схильний просторікувати постфактум.