Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Журналістика прямої дії

6 Вересня 2013, 16:50

Можна скільки завгодно лаяти вітчизняну пресу: вона і поверхова, і джинсова, і невпливова. Але якби не журналісти, то ми не побачили б у всій красі пику гопника в «Адідасі», яка визначає образ нинішньої України. Ну гаразд, не всієї країни, але значної її частини.

Багато хто був розчарований результатами процесу. Нібито вирок половинчастий, а мирова угода, на яку пішли постраждалі репортери зі своїми кривдниками, зводить виховну роботу нанівець. У цьому я категорично не згоден із критиками: Ольга Сніцарчук і Влад Содель проявили передусім гідність, вони відмовилися брати гріх на душу й саджати за ґрати юних хамів, а лише домоглися публічного вибачення на камери. Можливо, то не в дусі часу, коли всі бажають крові, а слово «толерантність» читається виключно як «толерастія» – тим більше це вчинок, і його варто поважати, а «захисники беззахисних» (цитата) вадиків, які звинувачують журналістів у продажності… ми ж знаємо їм ціну.

журналісти – чи не єдина спільнота, представників якої влада всіх рівнів відверто боїться

Так чи так, а журналісти – чи не єдина спільнота, представників якої влада всіх рівнів відверто боїться, яких вона щиро й послідовно ненавидить. Про це, зокрема, свідчить статистика зростання випадків цензури, перешкоджання роботі репортерів, спроб їх дискредитувати аж до побиття й фабрикування фальшивих кримінальних справ. Так, згідно з даними Інституту масової інформації, за перше півріччя 2013-го кількість випадків перешкоджання роботі журналістів та цензури в Україні зросла майже втричі. Впродовж цього року таких епізодів зафіксовано 103, тоді як за аналогічний період минулого – 37. Крім того, сталося 35 випадків фізичної агресії щодо медійників, торік – 12; 26 – юридичного тиску, тобто судових позовів проти ЗМІ та репортерів (за перше півріччя 2012-го – 5), 22 – непрямого тиску (за той самий період 2012-го – 14).

Інакше кажучи, журналістів б’ють не попри те, що вони журналісти, а саме за те, що вони журналісти. Із силою, якою нехтують, так не поводяться. І, повторюю, незважаючи на очевидні вади цієї спільноти, вона свою роботу виконує. Краще, гірше – тема окремої важкої розмови, але виконує.

Та є в нашій сфері ще одна небезпека, про яку чомусь не пишуть і не говорять. Я усвідомив її, коли кілька років тому всі почули звістку про те, що славетний американський журналіст і телеведучий Ларрі Кінґ іде на пенсію – на той час йому виповнилося 77 років. Я спробував згадати, хто з вітчизняних колег протримався в професії бодай скільки-небудь зіставний термін. Потім усвідомив, що порівняння заздалегідь некоректне: все ж таки радянська партійна преса і нинішні медіа – це дещо різні планети. Гаразд, хто з тих, що гриміли в ЗМІ хоча б наприкінці 1990-х, і тепер на слуху? Адже були газети, було телебачення, розгортався інтернет, і журналісти якийсь час були володарями думок, і їх було чимало… З того сузір’я поміж діючих лишилися буквально двоє-троє. Хтось став більше часу приділяти редакторській, менеджерській роботі, хтось пішов у політику, хтось віддав перевагу солодшому хлібу спічрайтера, політтехнолога, піарника, хтось геть зник, розчинився, а хтось остаточно з’їхав із глузду. Я навмисно не торкаюся політичних уподобань того чи іншого репортера або публіциста, йдеться лише про яскравість постаті. Перегоріли практично всі.

Що ж це за гарячий цех такий? Звідки такі втрати особового складу? Припускаю, що є просте психологічне пояснення: втома, і не від навантаження, не від відповідальності, навіть не від спокус. Ідеться радше про депресію від безрезультатності своєї роботи, від очевидної марності зусиль. Адже як крали, так і крадуть, як зловживали, так і зловживають, як знущалися, так і знущаються. Рано чи пізно виникає спокуса кинути перо і взяти до рук автомат. Або, зовсім навпаки, гроші. Реальні гроші.

Я з величезною повагою й симпатією ставлюся до журналістів Тетяни Чорновол, Ігоря Луценка, Єгора Соболєва, але те, що вони останнім часом виступають радше як громадські діячі, правозахисники, активісти, намагаючись безпосередньо втрутитися в боротьбу з кривдою, свідчить про зневіру в своїй місії. Лікар під час бойових дій не має права торкатися рушниці. Інакше він автоматично стає комбатантом з усіма сумними наслідками за законами воєнного часу.

Навпаки, сам факт, що журналістів б’ють – і подеколи вбивають (боронь Боже знову до цього дожити, але будьмо тверезими), – свідчить про те, що рано відмовлятися від фаху. Він, як у відомому тості, справа, може, й безнадійна, але в кінцевому підсумку має шанси на успіх.