Поряд – двоє київських свободівців і хлопець зі Львова. Ми переглядаємось і сміємось: знаємо, що російською розмовляють батьки кожного з нас.
Знаємо, як тисне російськомовне оточення. Як без кількох кілометрів кияни, що з усіма спілкуються на язикє Пушкіна та Гаврилюка, з батьками у селі переходять на суржик і принципово не згадують українську навіть у «Криївці», вимагають: «Говори по-русски. По-украински у тебя ужасно получается, не издевайся над мовой!». Як потім, запинаючись, бо ще не маєш практики і вже маєш комплекси – жалієшся найукраїнськішому з усіх, кого знаєш, українцю. Так і так, друже, зовсім в мене не виходить розмовляти солов'їною. З мене навіть сміються…
«Чудово виходить, – неодмінно відповідає він. – Не слухай нікого». І додає: «Я сам виріс у російськомовній родині».
І ти вже не слухаєш. Хоча поволі, навіть не усвідомлюючи цього, кардинально змінюєш оточення – з тих, хто радить «говорить по-русски» на тих, хто, почувши від тебе російську у відповідь на чиюсь принциповість, осмикує: «Не треба, поважай себе». Кілька разів на тиждень заперечно машеш головою у відповідь на питання, чи ти зі Львівщини. «Та ні, – усміхаєшся, вже добре знаючи подальшу реакцію. – З Півдня».
Все змінюється непомітно. «Слушай, а ты уже нормально говоришь», – зізнається при випадковій зустрічі той, хто кілька років тому запевняв: «нормальною» твоя українська не буде ніколи. Язик не повертається йому подякувати.