Поспілкувались телефоном і прем’єр-міністри Микола Азаров та Дмітрій Медвєдєв. І, якщо вірити прес-службі українського Кабміну, «висловили спільне переконання, що про торговельної війни між Україною і Росією в принципі не може бути мови».
В цілому, російська реакція вийшла на диво млявою. З загального ряду вибився лише колишній відповідальний секретар Митного союзу, заступник Генерального секретаря ЄврАзЕС та радник президента Путіна Сєргєй Глазьєв. За його словами, нинішня «торгівельна війна» – це така собі репетиція вкрай необхідних для Росії застережних заходів, покликаних захистити тамтешню економіку в разі створення ЗСТ з ЄС.
Пан Глазьєв давно виступає з антиєвропейськими страшилками для Києва. В ефірі шоу «Шустер.Live» у квітні він стверджував, що від Зони вільної торгівлі з ЄС Україна втратить $ 1,5 млрд. на рік. Під час телемосту в жовтні 2011 року запевняв, що через Угоду з ЄС Україна не зможе отримати Зону вільної торгівлі з Росією – хоча створення цієї ЗСТ ще з 1993-го блокувала саме Росія. А в червні 2011 року лякав українців тим, що ЄС у разі укладення Угоди дискримінуватиме українських експортерів. Саме в цей час Росія заблокувала постачання української карамелі й укотре погрожувала заблокувати постачання сирів.
У міру наближення листопада, коли Угода про Асоціацію може стати реальністю, тональність заяв загострилася. Можливо, на них і не варто б звертати уваги – зрештою, якби ці заяви були ефективним засобом впливу на Київ, Глазьєва навряд чи зняли б з посади відповідального секретаря МС. Проте зараз ці заяви щосили ретранслюють у ЗМІ та соцмережах різноманітні борці за приєднання України до Митного союзу (або хоч би проти підписання Угоди про Асоціацію з ЄС).
Звичайно, при цьому постійно говориться про «чисту економіку», котра одна нібито і є причиною дій російської митної (й не тільки) влади. Проте в реальності «глазьєвські» аргументи не витримують критики.
«На українському ринку з'явиться величезна кількість європейських, турецьких та інших товарів, які потім будуть перетікати до нас. Тому ми в першу чергу побоюємося реімпорту», – каже радник Владіміра Путіна. От тільки яке відношення до ЗСТ з ЄС мають турецькі «та інші» товари – лишається загадкою. Глазьєв її не розкриває.
Також дуже цікаво було б дізнатись, до чого тут, наприклад, український будівельний щебінь, котрий зараз стоїть на російському кордоні. Росіяни «тренуються» спиняти щебінь, бо бояться, що після підписання Асоціації з ЄС під його виглядом до Росії масово рине європейський? Або що під виглядом продукції «Метінвесту», котру росіяни загальмували однією з перших, піде європейський метал?
А може, замість українських тепловозів і вагонного обладнання, авіадвигунів та авіадеталей, силових агрегатів та електричних трансформаторів росіяни стикнуться з масовим ввезенням відповідної європейської продукції? Ну і як пан Глазьєв уявляє собі подібну «підміну»? А між іншим, торік ці групи товарів зайняли 20 % в українському експорті до Росії. І без них постраждають російські виробництва, причому ті, що прийнято вважати високотехнологічними. Як ті ж російські будівельники уже зараз потерпають через зупинку на кордоні українських будматеріалів.
«Загроза» реекспорту виглядає дивною і по інших видах продукції. Так і уявляєш собі, як на фабриках Roshen відкривають виробництво фальшивих обгорток та фальшивих документів для швейцарського шоколаду. Щоб, значить, масово постачати до РФ під виглядом українського й за українською ціною.
Пан Глазьєв, щоправда, також боїться, що Росію засипле і справжніми українськими товарами, оскільки на внутрішньоукраїнському ринку вони не витримуватимуть конкуренції з європейськими. От тільки для того, щоб імпорт – хоч український, хоч «замаскований» європейський – завдав шкоди російським виробникам, він повинен перевищувати власне російську продукцію за співвідношенням ціни/якості. Тобто бути або суттєво дешевшим, або суттєво кращим, або і те й інше водночас.
Між тим, подібних груп товарів вкрай мало. Багатостраждальні українські сири, скажімо, й зараз не належать до найдешевших із тих, що продаються в Росії. А, скажімо, одяг чи побутова техніка й електроніка, котрі в Європі дійсно дешевші, ніж в Україні та РФ, здебільшого Україною просто не виробляються. Втім, як і Росією (хоча там ситуація дещо краща).
Крім того, в Росії ці групи товарів європейського виробництва хоч і дорожчі, ніж у ЄС, але дешевші, ніж в Україні, тож злива відповідного імпорту до Росії саме через українську територію виглядає фантастичним прогнозом.
Насправді загроза імпорту дешевих і не завжди якісних товарів дійсно існує – і не лише для Росії, але й для України. От тільки з підписанням будь-яких угод між Україною та ЄС вона жодним чином не пов’язана. Навпаки, йдеться про цілком кримінальне явище – «сірий» імпорт, котрий можливий саме завдяки відсутності певних угод.
Зокрема, величезним джерелом постачання європейських («і не тільки», як каже Глазьєв) продуктів харчування, сигарет, електроніки, одягу тощо служить невизнана республіка Придністров’я. Товари, що прибувають до українських Одеси чи Іллічівська, направляються до Приндістров’я, де маркуються нібито як місцеві, і вже звідти широким потоком розходяться як по Україні, так і по країнах Митного союзу.
Звичайно, на цьому «наварюють» деякі українські, та й російські компанії, не кажучи вже про наскрізь корумповані «компетентні органи» на чолі з митницею. Водночас усе це завдає безумовної шкоди і легальним імпортерам, і місцевим виробникам, і, в низці випадків, споживачам.
Але Придністров’я – оплот Кремля, геополітичне дітище ідеї «вставання з колін». І тому Кремль та його представники про ці потоки контрабанди (називаючи речі своїми іменами) мовчать. Натомість вигадуючи «суто економічні» пояснення для дій, котрі не мають нічого спільного з «чистою економікою».