Колізія сама по собі трагікомічна. Можна, наприклад, припустити кілька версій: Петра Мельника навмисно підставили, щоби звільнити крісло для представника «молодої команди». Могло таке бути? Скільки завгодно! Ректора взяли, бо він кум чи сват прем’єра, знову-таки в інтересах «нових зубатих». Можливо? Ще й як!
Зрештою, в нормальній ситуації робити висновки було б зарано, бо є презумпція невинності. От тільки в нас усе чомусь спрощується далі нікуди. Є кузня кадрів, де юне покоління з дня посвячення в студенти й до отримання диплома засвоює наочні уроки корупції та підлабузництва (несподівано серед знайомих знайшлося кілька колишніх вихованців податкового університету, які розповіли пікантні деталі), воно цей досвід утілюватиме в життя в подальшій кар’єрі митарів – цілком «авторський проект» нашого героя. Є список його будинків і квартир, який не спонукає до співчуття. Зрештою, є документально зафіксовані зразки його джентльменської поведінки в Обухові, де рік тому тепер уже колишній народний депутат від ПР аж ніяк не жалівся на здоров’я, випихаючи опозиційну колегу Ірину Геращенко з виборчої дільниці. Буквально руками.
Заради цікавості я дослідив інформаційні ресурси США, Британії, Франції, Німеччини – ніде жодного повідомлення про Петра Мельника, хоча з погляду таблоїдності це мало би стати мегановиною: граф Монте-Крісто з Ірпеня, втеча з Шоушенка-на-Дніпрі. Їм нецікаво. Вони звикли до специфічних новин, що надходять звідси. Ми теж.
Чим цікавий казус Мельника? По-перше, здали «свого». Але так сприймати новини можна лише тоді, коли ділиш світ на тих, хто в лексусах, і тих, хто в метро. А в останніх давно відбулися фетишизація й водночас демонізація пасажирів лексусів. Між тим там є свій окремий розподіл. Є багатші й трохи бідніші, впливові та менш впливові, наближені й ненаближені. Там є регіонали, комуністи, олігархи, бізнесмени з «оточення», бізнесмени умовно незалежні, навіть опозиціонери. А серед самих регіоналів так само є вчорашні, є сьогоднішні, є функціонери, є штатні клоуни, є баласт. «Свій» – поняття неоднозначне, мінливе, ефемерне. «Своїх» у їхньому світі не буває. Це перший висновок.
Читайте також: Доба Петра Мельника в Ірпені: адмінресурс, програні вибори і виграні суди
Не кожен здатен оцінити себе, дивлячись збоку. Як же ж так? Я служив! Я був у команді! Я носив! Я виштовхував! Чому я не маю бути в шоколаді? Тим часом хтось на горі вирішує: «Та ну його! Мажоритарку програв… Користі нуль… Та ще й зажерся…» Ось у цьому суб’єктивному й розгадка. Звісно, узагальнювати треба обережно, всі люди різні. А разом із тим є певна ментальна спорідненість правлячого класу. Як кожна закрита корпорація, кадри режиму здійснюють специфічну селекцію, виштовхуючи інакших і слабших, тож класова близькість – це не лише вигадка комуністів.
Спільна риса тієї корпорації в тому вигляді, як вона склалася на сьогодні, – цілковита беззахисність. Звісно, звучить провокативно, тому я поясню, що мається на увазі. Людина, яка належить до політичної або бізнесової влади, повинна мати якийсь стрижень. Ідеаліст чи тиран, місіонер чи цинік, представник правлячої еліти мусить хоча б собі пояснювати час від часу, чого він прагне, яке надзавдання стоїть перед ним як особистістю. Якщо його амбіції не сягають далі золотого унітаза (перепрошую за заяложений образ), він ламається, щойно випаде із системи стосунків. Згадайте тих, хто досі потрапляв на лаву підсудних, або намагався сховатися за кордоном, або те й інше разом, – куди дівалися їхня впевненість, їхня пиха, їхній апломб? Можна по-різному ставитися до Юлії Володимирівни чи Юрія Віталійовича, але коли вони опинялися за ґратами, за них не було соромно. А нинішній панівний тип – я вже уявляю, як він поводитиметься, коли настане час платити по рахунках.
Звичайні слабкі люди, до того ж іще жлоби, нещасні й уразливі, щойно відблиск променів влади сходить із їхніх облич. У цьому, власне, другий і головний висновок колізії: вони жалюгідні й у своїй жалюгідності інстинктивно прагнуть опустити до власного рівня всю країну. Якоюсь мірою їм уже вдалося.