Охорона спить. Однак вже на виході у млявому світлі ліхтарів виблискує міліцейське посвідчення. «Сашко, тут проблеми… Передзвоню», – каже міліціонер у цивільному колезі, з яким саме розмовляв по телефону. «Що відбувається, що за маскарад?», – роздратовано цікавиться він.
…За хвилину правоохоронець вже крутить у руках трафарет із зображенням когось схожого на президента. Мовчить, зітхає. Раптом зазирає в очі: «Слухайте, а можна з вами?».
Блукаючи нічним містом, чоловік розповідає про своє життя. Згадує, як їх, майбутніх СБУшників, викидали просто у лісі – «виживати». Як перейшли вночі білоруський кордон, купили самогон та хліб, які були щасливі з того. Згадує, як з «ось цього будинку», в який на початку двотисячних влучила ракета, він ще зовсім молодим хлопцем витягав пошматовані тіла. Згадує Врадіївку – і сумно каже, що так всюди. Розповідає про свого собаку. І з абсолютно щасливим обличчям ставить червону крапку на класичному портреті президента.
Колега чоловіка, розмову з яким він перервав повідомленням про «проблеми», телефонує йому знов і знов. Раз на п'ятий міліціонер знімає слухавку. «Все добре, Саш, все добре, – каже. – Помилився».