Незалежно від того, що скажуть у Кремлі, неможливо заперечувати факт наявності політичних в’язнів у Росії. Немислимо уявити щось подібне за Боріса Єльцина, навіть якби він не дожив до великих надій на ліберал-демократію в РФ, що поширилися після розпаду СРСР. Усім відомо, що він не спромігся подолати повсюдну корупцію та несправедливість у країні, однак це не виправдовує його наступника Владіміра Путіна, який знищив демократію та інакодумство.
Спочатку все це нагадувало пародію на демократію. Недарма західні журналісти та дипломати називали Путіна напівдемократом і псевдодемократом. Однак політичний коментатор та есеїст Андрєй Піонтковскій, відомий різкими, саркастичними та іронічними коментарями, а також глибоким аналізом політики сучасної Росії, відверто заявив, що нинішній президент є просто негідником, а не похмурим ідеологом чи маніяком, одержимим глобальною владою.
Ми, звісно, пам’ятаємо, як Карл Маркс дуже слушно зауважив, що історія повторюється двічі: спочатку як трагедія, а потім як фарс. Однак це не надто втішає всіх сміливих і гідних громадян РФ, які нині змушені дорого платити за своє законне та конституційне право на незгоду з владою, на власну думку, за право вільно й мирно виявляти її шляхом акцій протесту в межах закону. Саме вони та їхня доля незабаром продемонструють нам, як повторюється історія у нинішній Росії: як трагедія чи як фарс.
На мою думку, насправді вона повторюється водночас і як трагедія, і як фарс. Це фарс, адже посмертний процес над Сєрґєєм Маґнітскім – це не що інше, як гротескні сцени з геніальними нюансами із романів та п’єс Миколи Гоголя. Саме так, ідеться не про шекспірівську трагедію колишнього Радянського Союзу з його оманливою і демонічною могутністю, яка засліпила очі Заходу, особливо деяким безнадійно наївним (або цинічним під маскою святої наївності) письменникам на кшталт Герберта Веллса та Ліона Фейхтванґера. Путін – фарсова або навіть комічна фігура з його образом чи то Агента 007, чи то Рембо, що дедалі більше відлунює відразливим несмаком.
Однак для тих, хто потрапив у віхолу російської політики, що безперервно трансформується, це справжня трагедія. Безстрашні захисники прав людини і журналісти Анна Політковская, Наталія Естемірова та Юрій Щекочіхін, політик Ґаліна Старовойтова – усі вони стали жертвами бездушного й безликого режиму, який знає імена своїх ворогів і не забуває об’єктів власної ненависті та помсти.
Це трагедія, адже демократична Росія гине в той час, як слабне надія на звільнення Міхаіла Ходорковского і виникає відчуття безнадії на тлі ганебних, абсолютно негуманних дій кремлівської влади у відповідь на дискусії та рішення Конгресу США й ірландського парламенту щодо Закону Маґнітского (Акта Сєрґєя Маґнітского, підписаного президентом США Бараком Обамою).
У ЄС може виникнути розкол на цьому тлі, адже геополітика та Realpolitik деяких провідних його членів досі вступає в конфлікт із основоположними принципами Євросоюзу – фундаментальними правами та громадянськими свободами, які не дозволяють жодній державі ставитися до громадянина як до власності та вважати порушення прав людини внутрішньодержавною справою. Розкол між країнами-членами та між політиками ЄС може спричинити запеклі дебати щодо його майбутнього, стосовно єдиної та спільної політики у сфері прав людини. Невже Європа нехтує ними, щойно переключає увагу на нафту, газ і ядерну політику? Невже вона вірить, що успішна реалізація економічної політики та щедрі інвестиції звільняють «стратегічних партнерів» Євросоюзу від відповідальності за жахливу й дедалі гіршу ситуацію з їх дотриманням?
Чи чуємо ми голоси таких легендарних російських дисидентів і захисників прав людини, як засновниця Гельсінської групи в Москві Людміла Алєксєєва, котра на присвяченому політичним в’язням форумі Європарламенту відверто заявила, що нинішня боротьба Путіна з опозицією та порушення прав людини нічим не відрізняються від репресивної політики Брєжнєва в радянські часи? Чи усвідомлюємо, що РФ поступово повертається до радянського законодавства з його відкрито ворожим ставленням до громадських організацій, які вважаються «іноземними агентами» і мають відповідний офіційний статус? Причому принизлива конотація – «іноземні шпигуни» – очевидна для всіх, хто хоч трохи знається на російській мові.