Очевидно, коммунікаційну формулу, яку Кожара повторив ще й в інтерв’ю часопису “Le Monde », – але її й там не опублікували, – винайшли політтехнологи, що звикли працювати на внутрішнього політичного споживача. Ще й геть дрімучого. Бо ж ті, хто хоч би трохи в курсі французької позиції щодо співпраці з Україною, мусять знати : Париж, який стоїть за списком з 11 вимог, складених ЄС для України в перспективі вільнюського саміту, потребує іншої лексики.
“Свобода Юлії Тимошенко є однією з умов, поставлених ЄС для підписання угоди про асоціацію. Ви готові пожертвувати перспективою, лише для того, щоб надалі тримати її у в’язниці?” – прямо запитав журналіст “Le Monde » Пьотр Смоляр. Це ж питання ставив і французький міністр закордонних справ Лоран Фабьюс, і дипломатичний радник президента Франції Поль Жан-Ортіз… Нічого особистого. Ніколя Саркозі та Франсуа Оланд, праві та ліві очільники французької держави, послідовно не згідні з офіційною версією судових переслідувань колишнього українського прем’єра.
Проте Леоніда Кожару вдома, певне, добре забезпечили шпаргалками. “Великою проблемою Юлії Тимошенко є те, що вона відмовляється співпрацювати з слідчими органами, – повідомив міністр в інтерв’ю “Le Monde ». – От і сьогодні вона мобілізує своїх прихильників, вимагає свого звільнення та погрожує відправити нас за ґрати, щойно повернеться до влади. Судові процедури не завершено. Після вердикту Європейського суду з прав людини ми ще маємо два місяці, щоб подати апеляцію. Решення про це ще не прийняте.”
Дуже схоже, що домашня заготовка про Тимошенко писалася на Банковій та для Банкової. Ясно, що сьогоднішнє українське керівництво не хотіло б, у буквальному сенсі, помінятися місцями з Юлією Володимирівною. Але що паризькій політичній верхівці до тих страхів? Висловлені вголос на французькій землі, скарги на злу Юлю мають той же нульовий ефект, що й заяви Леоніда Кожари відразу після парламентських виборів, тоді ще в статусі одного з речників регіоналів. “Називаючи українські вибори до ВР недемократичними, міжнародні спостерігачі порушують закон”, – переконував тоді політик. Йому, звичайно, ж повірили. Тобто — не повірили.
Слонова елегантність вітчизняної дипломатії останнім часом навіть не дивує. “Ви або використовуєте Брюссель проти Москви, або, залежно від потреб моменту, чините навпаки”, – відверто зауважив колега з “Le Monde”. Керівник українського МЗСу і тут не розгубвся. “Це така гра в гойдалки, – знайшовся він. – Існує безліч заяв російських керівників, де нас запрошують долучитися до Митного союзу. Але це зовсім не означає, що Україна шантажує ЄС! Ми лише дотримуємося наших національних інтересів”…
Гойдалка так гойдалка. Коли Янукович та його команда прийшли до влади, вони радо обсіли улюблений Кучмин атракціон, що називався “багатовекторна політика”. Тільки тоді часи були іншими. І ефект — також інший. Кучма міг у 1994 підписати угоду про співпрацю з ЄС, у 1997 – “Партнерство заради миру” з НАТО, а також – Договір про дружбу, партнерство та співробітництво з Росією і три угоди про розподіл Чорноморського флоту. Та багатовекторність була можливою, бо Україна ще не мала спільних кордонів з ЄС, а Росія — остаточно не сформулювала реваншистську концепцію Євразійського Союзу.
Сьогоднішній геополітичний контекст геть відмінний. Смикатися то на Схід, то на Захід вже не означає підтримувати систему противаг. Часу нема, бо й Москва, і Брюссель вже чекають української відповіді. Чи готовий Київ, розглядаючи обидві перспективи, захистити саме національні інтереси, а не сподівання нечисленної владної верхівки?
З якості дипломатичної комунікації, яку доводиться спостерігати що в Парижі, що в Брюсселі, позитивної відповіді не випливає. Навпаки, складається враження, що заїжджена та поіржавіла Кучмина гойдалка може дати таку дисфункцію, що її користувачі залишаться з розбитим носом. Або просто з носом.
Не можна сказати, що новий міністр закордонних справ на посаді не старається. Залучає до просування українського іміджу на Заході брюссельську громадську організацію – “Європейський центр сучасної України”. Щоправда, співзасновником цієї зарубіжної структури є він сам, спільно з регіоналами Віталієм Калюжним та Євгеном Геллером. Ця ж безкорисливо-некомерційна організація використовує в Парижі PR агентство Fleishman-Hillard, яке й запрошувало журналістів та дослідників на діловий сніданок з Кожарою.
Ніби й гроші вкладені, й престиж дотримано. Але результат ніякий. Не спрацьовує донецька дипломатія в західній обгортці. Мабуть, дивно буде із звичної гойдалки пересісти в листопаді на атракціон “Сюрприз”. Хоч для решти світу несподіванкою він не стане.