У нас, українців, досить непогано на ментальному рівні розвинена інтуїція та здатність критично оцінювати дійсність. У глибині душі ми здогадуємося або вже давно змирилися, що в нас ніколи не буде царя, котрий зійде колись на престол і дасть нам все, що ми бажаємо, і за цим не настане кінець історії. Тож по-справжньому політично «живими» ми часом можемо відчути себе лише за тих обставин, коли влада пробуджує в наших душах одні з найулюбленіших українських пристрастей – звинувачувати в усіх бідах тих, хто стоїть вище, скаржитися, обурюватися, почуватися скривдженими. Це дає змогу відчувати принаймні негативне, азартно-войовниче задоволення. Сьогодні ж, коли біля керма країни стоїть політсила, яка докладає всіх можливих зусиль, щоб розкривати в нас згадані пристрасті в найширшій палітрі, пазли сходяться з особливим завзяттям один до одного.
До чого це я кажу? А до того, що, згідно з вищевказаними міркуваннями, засудження, які дуже часто летять від характерної більшості армії українських антирегіоналів в бік характерної більшості Південного Сходу за його електоральний вибір, втрачають усілякий сенс. Зокрема, безглуздим стає сарказм «спасибо жителям Донбасса…» Та й взагалі те, як українські громадяни ставляться до шахтарського краю та його населення, певною мірою можна вважати індикатором демократичності цих українців. Не подобається, що Донбас диктує політичну моду всьому Південному Сходу, за рахунок голосів якого регіонали зосередили у своїх руках усю владу? Але це ж демократія, влада більшості, терпіть…
Терпіть, як нині половина французького населення, яка не підтримує одностатевих шлюбів і усиновлення одностатевими парами дітей, а президент Франції все ж таки підписує закон про «шлюби для всіх». Терпіть, зрештою, як регіонали, котрі на всіх телешоу країни обстоюють збереження традиційних сімейних цінностей, але змушені, «з прищіпкою на носі», дозволяти гей-парад у «колисці християнства на Русі». Терпіть, адже терпимість – це демократична норма…
Донбас – це єдиний український регіон, який нині потрапляє до списку найбільш топових об'єктів політичного тролінгу у вітчизняному інтернет-просторі. Досить часто в мережі можна натрапити на випадки, коли українці, захищаючи націонал-демократію та євроінтеграцію, водночас легковажно ототожнюють весь донецький край із Партією регіонів, перетворюють Донбас на «Даунбас», а жителів краю – поголовно на «даунєцкіх». Хтось про це пише прямо або говорить вголос, а інші мають на увазі або висловлюють такі настрої в більш «політкоректних» формах, але з тією ж внутрішньою основою. Тут ми переходимо до теми «принижених і ображених» і закономірності «перші стануть останніми, а останні – першими».
Можна вважати себе громадянином з прогресивною політичною позицією та лаяти Донбас за вовчі закони, але при цьому демонструвати таке ж вовче ставлення до жителів донецького регіону. Можна порівнювати населення краю териконів із тваринами, вважати його другосортним, пошкодженим природою, умоглядно підніматися над ним, і при цьому залишатися у власних очах демократом і високорозвиненим інтелектуалом. Можна ставити печатку на людях, не знаючи їх і ґрунтуючись лише на їхньому електоральному виборі, та вважати, що в цьому й полягає демократичний підхід до оцінки особистості. Можна засуджувати, висміювати, зневажати. Все це можна продовжувати робити й надалі, але що ми отримаємо в результаті? А лише за заслугами нашими: нам, гордим і демократичним оцінювачам чужої недосконалості, доведеться ще довго перебувати під владою вихідців з Донбасу, які будуть «всюди». А ми продовжуватимемо дивуватися, мовляв, «як це так, ми розумніше та свідоміше, а влада йде від тих, хто дурніше і гірше нас…».
В ідеалі демократія, крім усього іншого, має відштовхуватися від віри в особистість, в її внутрішній потенціал. А віра в особистість – це, по суті, прагнення завжди шукати в людях щось добре, навіть якщо вони коять щось погане, та допомагати у тому, щоб вони встановлювали в собі владу добра над злом. Якщо, звісно, потенційні помічники самі вміють розмежовувати добро та зло. А то у нас, як невдала гра збірної України на «Донбас Арені», так у всьому винна «донецька енергетика», а те, що в Донецьку за національну футбольну команду вболівають часом сильніше, ніж за рідний «Шахтар», це мало кого обходить. Ще один приклад, який хотів навести, пов'язаний з торішнім побиттям журналістів у донецькому торговельному центрі «Сокол». У цій історії постраждав і журналіст Тижня Богдан Буткевич. Пізніше у своєму ЖЖ він так написав про своїх донецьких колег, котрі постраждали від нападу охоронців супермаркету разом із ним:«Ось це – справжній приклад справжніх «донецьких» – мужніх, дієвих, незламних, патріотичних».
Отже, давайте вірити один в одного.