Відомий польський історик Ґжеґож Мотика, якого польська правиця та кресов’яки (польські вихідці із Західної України, Білорусі та Литви та їхні нащадки. – Ред.) не завжди слушно називають «українофілом», вважає, що разом на Волині, Галичині та інших спірних територіях загинуло 75–100 тис. поляків і 10–25 тис. українців.
Польські історики, політична еліта, суспільство більш-менш суголосно вважають, що за злочин, скоєний над поляками, відповідають ОУН та УПА. Можна сперечатися, чи керівництво українського партизанського руху відразу прийняло рішення про винищення поляків, чи хотіло їх лише схилити до виїзду, а потім якось так «вийшло само».
Так чи інакше то була організована акція, і тлумачення, як це намагався зробити нещодавно один професор зі Львова у Варшаві, що то був спонтанний селянський рух із низів, видається малоймовірним.
Польська селянська партія (Polskie Stronnictwo Ludowe. – Ред.), що входить до правлячої нині в Польщі коаліції, внесла проект резолюції, який засуджує геноцид з боку українських націоналістів і визнає ОУН, УПА, дивізію СС «Галичина» та українську поліцію на німецькій службі злочинними організаціями.
Цю пропозицію слід розглядати у трьох площинах: моральній, політичній та прагматичній. У моральному сенсі зло треба засуджувати, безсумнівно. А вже чи є це завданням парламентаріїв і яке зло належить засудити, а щодо якого промовчати, зігнорувати – то інша справа. У Польщі щороку переважно нелегально проводиться кількадесят тисяч абортів, і щодо цього питання чомусь ніхто спеціальних законів у Сеймі не ухвалює.
Політичний вимір закону теж знаний. Селянська партія, яка вже кілька років охоче пасеться на волинській темі, зважаючи на свого виборця у східних (переважно бідних аграрних. – Ред.) регіонах Польщі, хоче використати 70-ту річницю трагедії для зміцнення власної політичної позиції. Залишається прагматичний вимір: чи взагалі полякам, Польщі та Україні піде це на користь. Поляки й українці мають різні способи розуміння історії: не йдеться лише про те, що вони інакше розглядають ті чи інші історичні події – це нормально. Для українців, особливо східняків, історія польсько-українських відносин – то, вживаючи порівняння одного з моїх колег, представника точних наук, немов «Пунічні війни». І це досить важлива різниця між Україною та Росією. З росіянами, російською владою поляки можуть, дотримуючись певної симетрії, дискутувати щодо злочинів сталінізму. Ми переконані, що Сталін – злочинець, а Путін – державний муж. З українськими партнерами трохи інакше, бо – прошу вибачити – самі між собою не можуть порозумітися.
Чого хоче Янукович? Як і кожен політик, передовсім влади та пов’язаних із нею статків. Але для цього все ще потребує підтримки виборців. Останні зацікавлені, хоч і без особливої охоти, у співпраці України з Євросоюзом. Тому принаймні офіційно Янукович не відмовляється від європейського напряму і розраховує, що Польща в цьому йому допомагатиме. Правдоподібно готовий заплатити високу ціну за подальший захист українських інтересів у Брюсселі та спільні світлини з президентом Броніславом Коморовським, що засвідчують неізольованість українського лідера в ЄС. Якщо цією ціною для поляків мусить бути історія, то чому ні?
Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Не засуджую того факту, що Польща співпрацює з Україною Януковича. Вважаю, що ця співпраця в інтересах як Польщі, так і певною мірою України. Не бажав би, щоб ЄС реалізував щодо України білоруський сценарій. Вказую на іншу проблему – цьогоріч жертвою, принесеною в інтересах польської та української влади, може стати історія. Майже як за Кучми в 2003 році.
Такий підхід польської сторони видається мені непродуманим. В ім’я моральних цінностей, історичної правди, заспокоєння родин жертв вимагаємо від українців, від української влади, щоб засудили УПА. Янукович, як було сказано вище, можливо, охоче це зробить. Для багатьох українців, для української національної ідентичності, до цього часу слабкої, а в деяких регіонах in statu nascendi (у зародковому стані. – Ред.), це буде трагедія. Українці мають вибір поміж національною та (пост)радянською тотожністю. Важливим елементом першої є історія повстанської боротьби під час Другої світової війни. Так, УПА була націоналістичною. Так, вбивала поляків. Але боролася із совєтами. Вела безнадійну, абсурдну боротьбу, про умови якої польським воякам антикомуністичного підпілля навіть не снилося. Націоналізм є дитячою хворобою європейських народів, принаймні в нашій частині континенту. Поляки через нього пройшли, згадати лишень Романа Дмовського. Чому ми відмовляємо в цьому українцям? Можливо, нам підказує серце, а розум промовляє інше. Якщо Україна повинна перетворитися на важливу державу Центральної Європи, а не пострадянську постколонію на кшталт Білорусі, вона мусить мати власну історію – національну, не продиктовану з Москви. Її елементом є Українська повстанська армія. Той, хто в Польщі вважає, що на могилах бандерівців домовиться з донецьким кланом, попри позірний успіх, діє всупереч довгостроковим інтересам обох держав.