І тоді не можеш второпати: коли ця людина щира? Чи тоді, коли колядувала на підтримку УПА, чи коли була інструктором партії, чи коли виступала за незалежність України. А може, найщирішою була, коли агітувала за Януковича?
Воно, звичайно, хотілося б, щоб були якісь моральні авторитети, яких би визнавала уся нація, але це неможливо. Згадаймо, як бештали Андрія Сахарова на Вєрховном Совєтє, переходячи ледь не на лайку. Найбрутальнішим був теперішній голова української спілки ветеранів Афганістану, ба ще й Герой України. Слухаючи його виступ, думалося: чи є для цієї людини щось святе? Життя показало, що нема.
Інколи Савік Шустер намагався втюхати нам своїх моральних авторитетів: то Коротича, то Євтушенка. але щось вони не прижилися у цій ролі. Зате прижився Леонід Кравчук. Він радо накинув на себе тогу морального авторитета, який здатний висловитися з будь-якої теми. Він міг у будь-який момент зірватися з місця на тому чи іншому шоу і, перебиваючи усіх, сповістити ІСТИНУ. І всі слухали. І я слухав. Інколи ця ІСТИНА була цілком логічна і прийнятна.
Але відчувалося, що не все в душі цього чоловіка так гарно і педантично розкладене по поличках, як видається на перший погляд. Інколи ми чули «сумбур вмєсто музикі». Складалося враження, що десь за якусь ниточку його хтось таки притримує.
Як наслідок – комісія з мови, створена Кравчуком, так і залишилася на папері. А той закон, яким так лякали Калєснічєнка і Ківалова, і досі не вигулькнув з цупких рук морального авторитета. Залишилися тільки якісь мутні обіцянки, випускання пари і переливання з пустого в порожнє. Даремно Калєснічєнка метав іскри, що, мовляв, зібралися там самі українофіли. Там зібралися якраз ті, що треба, аби проблему забалакати і сховати під перину. Українофоби можуть спати спокійно.
Як взагалі могла цю комісію очолити людина, яка має дуже слабеньке уявлення про українську культуру? І яка для цієї культури не вдарила пальцем об палець.
Ось запитують Леоніда Кравчука про його ставлення до російської мови. У відповідь чують слова, які я не здивувався б почути від Єфремова чи Богатирьової: «…если кто-то хочет доказать, что не нужно знать русского языка, он глубоко ошибается. Приведу вам один пример. В послевоенное время издательства Советского Союза перевели на русский язык все шедевры мировой литературы. Все. У меня дома стоит двухсоттомник мировой классики на русском языке. Вот представьте себе, что кто-то сейчас захотел перевести всю мировую классику с оригинала на украинский. При темпах нынешнего издательского процесса для этого потребуется 150 лет».
Якщо рухатися за цією логікою, то просто дивно, яким чином обходяться без російської мови значно менш чисельні нації. Як собі раду дають данці, фіни, словенці, не кажу вже про ісландців і мальтійців. Ті взагалі розперезалися – замість того, щоб поглинати премудрості світу з англійської, вони перекладають класику на свої мікромови.
Говорити про те, що за Совєтського Союзу було перекладено на російську ВСІ шедеври світової літератури смішно. Вони й досі не перекладені ВСІ. Звичайно, що на російську перекладено значно більше, ніж на українську, але ж це робилося свідомо. Партія і уряд дбали, щоб українці черпали світовий інтелект за посередництвом саме російської мови. Тому кількість перекладних книжок суворо регламентувалася.
Вона й зараз регламентується. Держава робить усе для того, щоб і далі українці не рвали пуповини з Росією. Тому й не підтримує ані перекладів на українську, ані перекладів з української. Підтримка українського книговидання здебільшого тримається винятково на відкатах і особистих контактах видавця з чиновниками.
А Кравчукові про темпи видавничого процесу краще було б мовчати, бо у той час, як Єльцин узаконив пільги для російського книгодрукування, в Україні панували жахливі податки. Упродовж 1990-тих в Україні був книжковий колапс. А тим часом завиграшки можна було б видати шедеври світової класики в українських перекладах не тільки у 200 томах, а й у 1000. Мало хто знає, що до війни переклали безліч зарубіжних творів. Але що більшість перекладачів було репресовано, то їх і не перевидавали. Як і тих перекладів, що були видані на еміграції.
У 1970-тих дійшло до того, що перекладачів звинуватили у націоналізмі, бо вони посміли вживати забуті давні слова тоді, як можна відповідники цих слів почерпнути з «вєлікого і могучєго». Цілі списки таких репресованих слів з’явилися у пресі.
Для чого взагалі співати дифірамби російській мові, якщо вона й так ллється нам у всі вуха і ніздрі? Мій малий ніколи її не вчив, але дивиться мультики і все розуміє. І ось яскравий наслідок впливу нашого «українського» телебачення: бавиться він іграшками і лепече російською. Чому? Відповідь феноменальна: БО ТАК УСІ ЗВІРІ РОЗМОВЛЯЮТЬ.
Я не сперечався.