Корупція видається завжди економічною і фінансовою: політичні діячі піклуються не про загальне добро, а про власне збагачення. І нерідко саме тут усе змішується: особистий інтерес політика, інтереси тих, хто його підтримує, і потреба, щоб ця система працювала й зберігала політичну стабільність. Так званий клієнтелізм, тобто бажання збільшити кількість своїх прибічників, як засвідчили події на південному сході Франції, є передумовою корупції.
Корупція підточує демократію і призводить до її моральної та культурної деградації. Щоб функціонувати, їй потрібні ті, хто дає хабарі, ті, хто їх бере, і пасивність або безпомічність решти суспільства – від цього також багато залежить! Вона блокує роботу інституцій, утримує медіа, змушуючи їх мовчати або працювати в режимі скандалів, не переймаючись пошуком глибшої інформації, без поваги до презумпції невинності тих, кого легковажно засуджує. У часи корупції найкраще продаються газети, які порпаються в чужій білизні, публікують провокації, роблять ставку на сексуальні плітки, здобуваючи таким чином читачів.
Виходить, що при корупції особисте збагачення означає мало або воно не є прямою метою. За часів демократії партії вдаються до нелегальних способів фінансування, але їхні скарбничі можуть бути чесними або, якщо їх заскочать зненацька, намагаються здаватися такими, мовляв, вони лише захищали інтереси партії, що є сумнівним. Так, у Франції відповідальний за фінанси партії «Союз за народний рух», що підтримувала Ніколя Саркозі на президентських виборах у 2007 році, Ерік Вурт, який згодом став міністром бюджету, у 2010-му опинився в центрі скандалу. Тут, здається, сплелося все: гроші на політичну діяльність (звинувачення в отриманні €150 тис. на кампанію Саркозі від власниці L’Oreal Ліліан Бетанкур. – Ред.), особиста кар’єра його та дружини, торгівля сферами впливу. нинішній міністр бюджету в лівому уряді Жером Каузак (який був одним із прихильників ідеї запровадження 75% податку на розкіш – Ред.) нещодавно був змушений відмовитися від посади, щоб зняти із себе звинувачення в ухилянні від сплати податків і наявності незадекларованого банківського рахунку в Швейцарії, наявність якого він усіляко заперечував. В обох цих випадках свою роль відіграли розслідування, проведені онлайн-виданням Mediapart, що писало: «Такий тип інформації не падає з неба і потребує детальнішої перевірки. Журналісти, які шукають, знаходять».
Корупція може бути пов’язана й з легальним збагаченням. І французька практика поєднання посад є прикладом цього. У Франції можна займати кілька політичних крісел, наприклад, бути одночасно сенатором і мером комуни, не кажучи вже про деякі інші пости, коли президент інтеркомунального синдикату займається побутовим сміттям і водопостачанням водночас. Ті функції добре винагороджуються й потроху виходять на солідний рівень. І все це законно. Але чи то не корупція?
Навіть дуже старанно працюючи, сама людина не може, приміром, стати мером великого міста, його першим магістратом і при цьому претендувати на місце в парламенті, працюючи там повний робочий день. Суміщаючи кілька посад, нинішні політичні діячі монополізують представництво. У Франції дуже мало жінок і недавніх емігрантів у публічному житті, й це великою мірою залежить від того, як «випікаються» посади, що забезпечують доступ до представництва насамперед білих чоловіків. Демократія хвора, як і Франція, країна, де політична корупція в її найгірших виявах ще не така серйозна, як деінде.
Корупція руйнує все, навіть демократію. Вона дискваліфікує політичний клас як такий, живить популістські рухи, які заміщяють еліти, відірвані від народу.