Один дуже відомий французький письменник і драматург днями розповідав, як він розчарувався в одному дуже відомому французькому політику. Після театральної прем’єри за п’єсою мого співрозмовника політик зайшов за лаштунки й запросив артистів, режисера, автора – разом людей вісім, – як він висловився, до «їдаленьки». З’ясувалося, він мав на увазі ресторан Caviar біля Мадлен. Письменник відмовився. Пояснює: «Я колись мав віддячити своїй приятельці, повів її в цю «їдаленьку», ми вдвох посиділи дуже скромно, десь на €800. Не розумію, як депутат, що останніх 25 років перебуває на виборних посадах і нібито не має ані власного бізнесу, ані приватної практики, до того ж соціаліст за партійною належністю й переконаннями, може собі дозволити так розкошувати? Відтоді він зробив ще більшу кар’єру, став одним із найвпливовіших політиків світу, але я за нього не голосував».
Ми з моїм vis-à-vis обидва розуміли, про кого йдеться: про того самого політика, який нещодавно впровадив у Франції черговий «податок на багатство» (див. cтор. 30). Саме таких дотепні французи вже давно, років із 30 тому, назвали буквально: gauche caviar («кав’ярні ліві»). Тих, хто не відмовляє собі в маленьких радощах життя, відвідує модні салони, ресторани, відпочиває на шикарних курортах, з’являється в товаристві довгоногих красунь і водночас відстоює принципи соціальної справедливості… Спостерігаючи, як після недільного мітингу елегантні, презентабельні лідери опозиції розбиралися по своїх недешевих джипах, я легко уявив, що зараз вони поїдуть до своєї «їдаленьки» – так на жаргоні працівників попередньої Адміністрації називався один із найдорожчих київських ресторанів на Липках. Дивно, наскільки все збігається!
Не хочу сказати, що опозиціонери мають негайно вдягнути вериги й харчуватися сухою скоринкою, не в тім річ. Так само не вірю, що «всі вони однакові», як переконують мене сусіди на моєму Богом і ЖЕКом забутому масиві. Ті, що зовсім однакові, давно вже сконцентрувалися біля корита й пиляють бюджет. У лавах об’єднаної опозиції, безумовно, є гідні люди, які вболівають за країну, але не вони визначають обличчя спротиву. Проте вулиця відчула цей фальш, цей жахливий дисонанс між полум’яною риторикою й апаратними методами боротьби, кулуарним менеджментом, нездарними маневрами. За всього бажання важко не помітити, що «революціонери» програли всі без винятку раунди відкритого протистояння: не зупинили тушок, здали Власенка, не добилися столичних виборів, зрештою, дозволили обійти питання персонального голосування – невже важко було передбачити виїзне засідання провладної частини парламенту? Захопилися? Загралися? До того ж питання конкретно до «Свободи» – хіба не було нагальніших проблем, ніж впровадження додаткової графи в паспорті?
Вочевидь, серцю не накажеш, і дехто з лідерів щиро бачить себе в кріслі президента, що теж природно: нема віри солдату, який не мріє стати генералом. Але якесь завдання для цього треба виконати? Невже вони гадають, що бути молодим та енергійним достатньо, щоби маса побачила в комусь із них нового Кеннеді? Перепрошую, але за таким критерієм Кеннеді можна розгледіти навіть у Лесику Довгому з колишньої «молодої команди» Черновецького…
Ні, український виборець уже один раз купився на нібито харизму й нібито кваліфікацію молодого реформатора. Відтоді він почав розуміти дві речі. По-перше, мітинг має бути не єдиною, за браком фантазії й досвіду, формою боротьби, а кінцевою маніфестацією глибинних процесів, верхівкою айсберга. Як є вертикаль влади, так має бути й вертикаль опозиції, яка функціонує в селі, в райцентрі, на масиві… По-друге, й це, власне, головне, має бути чітка й зрозуміла програма дій, дорожня карта: не «геть злочинну владу, а далі подивимося», а демонополізація, детінізація, деколонізація. Де! Як! Коли! Переконайте! Доведіть!
Доки цього не сталося, опозицію сприйматимуть, за французьким прецедентом, як кав’ярну. Не від слова кав’ярня, а від слова кав’яр. Себто ікра.