І все б нічого, але юзери певного ґатунку почали широко цитувати в дискусіях на форумах Інгтернет-видань твердження «відомого письменника і дисидента, автора історичних портретів найяскравіших політичних діячів радянської епохи» (так він представлений у «Бульварі…») щодо української історії ХХ століття.
Передусім – щодо в ній ролі Лазаря Кагановича. Цитую мовою оригіналу: «…Каганович сыграл в истории Украины колоссальную роль, потому что благодаря ему в селах появились украинские школы. Это Лазарь Моисеевич ввел в средней школе национальное образование, обязал всех чиновников ЦК и аппарата правительства выучить украинский язык и вести на нем дела. Первые десятки тысяч украинских учителей были подготовлены по его распоряжению, и если бы в те три года, когда республиканскую компартию возглавлял, Каганович не изменил отношение к украинскому языку, не было бы ни сегодняшней независимой Украины, ни «оранжевой революции», потому что не было бы массы людей, которые украинский знают и любят». І далі про те, що Каганович, мовляв, – «отец украинской нации, потому что какая же нация без языка?»
Що ж, я не здивуюся, якщо міністерство освіти і науки України після такого авторитетного твердження не видасть розпорядження повісити у всіх школах портрети Лазаря Кагановича поряд із портретами Тараса Шевченка…
Але не поспішаймо панікувати чи обурюватися. Як на мене, Рой Медвєдєв або ж невдало пожартував (а Дмитро Гордон сприйняв цей жарт усерйоз), або ж наочно виявив традиційну для абсолютної більшості московських істориків кричущу некомпетентність у тому, що стосується України.
Насправді перші спроби українізації шкільної освіти в підросійській Україні були зроблені на початку 1860-х, коли створюються недільні школи для дорослих (на «малоросійські губернії» припадає третина від таких шкіл, які в ті часи виникають по всій імперії Романових). До речі, серед тих, хто писав для них підручники, був і Тарас Шевченко… Поширення таких шкіл стало однією з головних причин появи сумнозвісного Валуєвського циркуляру.
Далі слід назвати Колегію Павла Ґалаґана у Києві – елітарний навчальний заклад, заснований у 1871 році. Оскільки викладання основних предметів українською мовою було в Росії заборонене, то нею викладалися додаткові дисципліни в позаурочний час та проводилися наукові вправи. Чимало випускників Колегії стали активними діячами науки та політики (сотня професорів, п’ятеро академіків ВУАН, прем’єр екзильного уряду УНР тощо).
І тільки-но революція 1905 року скасувала заборони на друк церковної літератури українською мовою, за короткий термін серед селян було продано майже 130 тисяч примірників Євангелій у перекладі Морачевського…
Відтак не дивно, що стихійна українізація сільських шкіл розпочалася 1917 року одразу після скинення царату. Її змушений був легалізувати Тимчасовий уряд, попри всю його нелюбов до «мазепинців». Центральна Рада сприяла цьому процесові, хоча й діяла надто хаотично, недостатньо переймаючись фінансовим забезпеченням процесів українізації.
Читайте також: Совєтізація українізацією
Раціональних же форм ці процеси набули за гетьманування Павла Скоропадського, коли міністром народної освіти став Микола Василенко. Початкова школа з початку 1918/19 навчального року по всій території Української держави стала українською; вища ж початкова школа (у ті часи вона була проміжною ланкою між початковою та середньою школами; її випускники мали право вступу до 2-го чи 3-го класів гімназій) також українізувалася, але не вся і поступово: там, де українців було менше, ніж 50%, запроваджувалися українознавчі дисципліни (українська мова, історія і географія України). Проводилася українізації і середньої школи; ще 1917 року були створені десятки українських гімназій. За Скоропадського вони одержали статус державних; відкривалися і нові; як результат, восени 1918 року діяло близько 150 українських гімназій, а у всіх російських запроваджувалися курси української мови та українознавства.
А от більшовики, встановивши свою владу на теренах України, негайно перевели було українську мову до розряду «однієї з місцевих мов»…
Але в 1920 році більшовицька влада змушена була піти на компроміси. Наркомом освіти став недавній «боротьбист» Григорій Гринько, котрий відродив зроблене в царині освіти «буржуазними націоналістами». А у квітні 1923 року ВКП(б) проголосила курс на «коренізацію» як стратегічний в національному питанні. Того ж місяця VII конференція КП(б)У заявила про здійснення українізації; ВУЦВК і Раднарком УСРР негайно оформили цю настанову своїми декретами. Українізацію держструктур та підприємств планувалося закінчити до 1 січня 1926 року.
Читайте також: Два банти Хвильового
Тим часом Лазар Каганович у 1920-25 роках встановлював радянську владу у Туркестані, а потім «чистив» від прихильників сталінського конкурента Лева Троцького (до речі, одного з ініціаторів українізації) Москву. Першими секретарями ЦК КП(б)У, які сприяли процесам українізації, були Дмитро Мануїльський (1921-1923) та Еммануїл Квірінґ (1923-1925). А наркомом освіти, котрий відверто проголосив гасло «тотальної українізації», у 1924 році став Олександр Шумський (також колишній «боротьбист»).
А от Лазар Каганович у квітні 1925 року був відправлений керувати КП(б)У якраз для того, щоби боротися з «перегинами» українізації та із «буржуазним та дрібнобуржуазним націоналізмом». Шумський вів із ним непримиренну боротьбу, але врешті-решт програв і був звільнений з посади у 1927 році. Але тріумф Кагановича був нетривалий: голова раднаркому УСРР Влас Чубар та голова ВУЦВК Григорій Петровський (котрого Рой Медвєдєв чогось зве «Георгієм») наступного року домоглися відкликання Кагановича до Москви, а новий нарком освіти Миколоа Скрипник продовжив українізацію, яку назвав «засобом остаточного об’єднання міста і села».
Ви будете сміятися, але ледь не все це є навіть у російськомовній Вікіпедії…
Отож «батька української нації» з Лазаря Кагановича не виходить. І навіть вітчима. І двоюрідного дядька – також. Справа в тому, що у 1925-28 роках Сталін ще не міг в повну силу виявити своє ставлення до українців, бо, по-перше, у ці роки діяв у складі своєрідного дуумвірату з Ніколаєм Бухаріним, прихильником політики «коренізації», по-друге, потребував підтримки з боку КП(б)У у своїй боротьбі проти Зинов’єва, Каменєва та Троцького. От і не давав майбутній «найкращий друг фізкультурників» розгулятися своїм пахолкам. Це вже потім Каганович «відірветься»: і в 1932-33, і в 1947 роках.
Власне, чого дивуватися таким заявам і такій «компетенції» Роя Медвєдєва? Он у книзі «Невідомий Сталін», частина якої написана ним разом із братом Жоресом, висловлюється щирий жаль, що взагалі був утворений СРСР, а не здійснилася сталінська модель «автономізації». Мовляв, у разі включення всіх номінально незалежних республік до складу Росії і відмови від курсу на «коренізацію», за кілька десятиліть відбулася б «пришвидшена русифікація» всього населення в межах радянської держави й утворилася стійка спільнота на кшталт «американського народу». Геніально! Вільні люди, котрі за своїм вибором приїхали до Америки, і безправні раби тоталітарної російської деспотії – це, на думку Роя Медвєдєва, одне і те саме…
Ну, а пишучи про роки радянсько-німецької війни, «історик і дисидент» стверджує, що «українські, білоруські, литовські і латвійські міста здавалися майже без боїв». Добре, Одесу він зараховує до російських міст, але ж як можна забути кількамісячну оборону Києва?
Утім, усе стає на свої місця, коли ми згадаємо, що Рой Медвєдєв був дуже своєрідним, таким собі «легальним дисидентом»: за чверть століття участі у русі інакодумців він жодного разу не був заарештований, до 1970-го року спокійно працював старшим науковим співробітником в Академії педнаук СРСР, і тільки потім був звільнений з роботи. Але ніхто й не подумав притягнути його до суду за «дармоїдство» (бута така стаття у радянському Кримінальному кодексі) чи з Москви перед Олімпіадою вислати. Ба більше: його книги друкувалися на Заході, а він жив у Москві і працював у партійних архівах, одержуючи за західні публікації чималі гонорари. Вгадайте з одного разу, під егідою яких «органів» можна було це робити у ті часи, а?
Не випадково у наші часи за сім років він написав чотири книги, як звуться дуже красномовно: «Загадка Путина», «Время Путина», «Владимир Путин — действующий президент», і, нарешті, просто і скромно: «Владимир Путин» (Серія «Жизнь замечательных людей»).
Так що насправді ціна твердженням цього «легального дисидента», який став наразі «бульварним», навряд чи більша, ніж заявам бульварних дівок про їхню високу моральність та цнотливість…