Ви досі обговорюєте остогидлу владу на кухні і в соціальних мережах, принагідно нарікаючи на те, що опозиція не бажає піднімати за собою народні маси? Тоді негайно піднімайте підшивки старих газет або заходьте в інтернет і шукайте заяви опозиційних лідерів від весни 2010 року, одразу після ухвалення сумнозвісних Харківських угод.
«З сьогоднішнього дня ми будемо об’їжджати всю країну, щоб люди могли вийти і стояти до перемоги», – обіцяли тоді опозиціонери. «Треба повставати та тиснути на владу», – заявляла Юлія Тимошенко восени того ж року, в переддень ухвалення Податкового кодексу. Харківські угоди, Податковий кодекс, річниці Незалежності, арешт Тимошенко, вирок Тимошенко, ухвалення закону про мови, місцеві вибори, парламентські вибори – під час кожної з цих подій оголошувалося про чергову революцію, повстання або принаймі масову акцію протесту – але обов’язково «до переможного кінця». А народ все не виходить і не повстає, «мовчить, бо благоденствує».
Річниця народження автора останньої цитати і стала приводом для заклику до чергового загальнонаціонального бунту. «Ми оголошуємо народні віче і народне повстання проти цього режиму», – заявив Арсеній Яценюк біля пам’ятника Тарасу Шевченку.
Запорука невдачі тут криється у самому формулюванні. Повстання не можна «оголосити», ані тим більше «призначити». Справжній бунт завжди несподіваний – але ця несподіваність визріває роками ненависті до правлячої еліти, прориває раптово, як застарілий гнійник, і обертається розбитими вітринами, спаленими автівками та хаотичною деструкцією. Зараз опозиція могла би кинути запалений сірник – однак проблема в тому, що бензин досі не розлито.
Ззовні це могло б видатись дивним. Градус невдоволення чинною владою зростає, соціологи тому свідки, – але за межами кухонь та інтернету побачити це неможливо. Пояснення знаходяться легко: посттравматичний синдром Майдану, інтуїтивне «противсіхство», засноване на переконанні, що «всі вони однакові» тощо.
Ініціатори «народного повстання» зможуть легко заперечити: за помилки Майдану вони не відповідальні, адже Помаранчеву революцію робили не вони. «Противсіхів» легко обеззброїти аргументом про те, що жоден політик не приведе українців до раю, натомість чинна влада вже успішно веде їх у пекло. Натомість самі опозиційні вожді – лідери нової політичної генерації, гідні стати провідниками національної революції.
І вони були би майже праві, якби не одне «але», яке в корені підриває довіру до будь-яких опозиційних вуличних ініціатив – нинішні вожді опозиції культивують огидне явище постпомаранчевої епохи – «майданарбайтерство». Свого часу ця технологія у промислових масштабах була впроваджена саме нинішньої опозицією, згодом добре розвинута і її опонентами.
«А вам скільки платять? По сто? А нам по вісімдесят… Наступного разу піду до вас», – автор цих рядків не раз чув подібні розмови під час масових акцій останніх кількох років. Окремі спритні студенти взагалі підходили до питання дуже прагматично – до обіду вони йшли мітингувати «за» (НАТО, українську мову, визволення Тимошенко тощо), а після обіду – вже «проти». З обивательської точки зору вони були праві – навіщо виходити на якусь акцію винятково «за ідею», якщо сусід з таким самим прапором отримає за це кількадесят гривень. Ця хвороба скосила усі опозиційні партії – можливо, за винятком одної, скажімо так, найбільш національно орієнтованої, активісти котрої переконували автора, що краще вивести на акцію якихось півтора десятка ідейних людей, аніж платити за масовку.
Замість того, щоб працювати з низовими народними масами, переконувати їх що «не всі однакові», що змінювати ситуацію можна і треба, а ключ до перемоги якраз і знаходиться в руках простих українців – опозиція воліє створювати телевізійну картинку «одобрямсу» своїх ініціатив, як і її опоненти, але з іншим знаком.
«Мамо, дивись на мене по тєлєку, я зараз тут, на акції, з прапором, ні, не замерзла, там обіцяли заплатить», – цвірінькала в телефон під час оголошення «всенародного повстання» дівчинка років п’ятнадцяти, обвішана символіку одної з партій. ЇЇ слова – вирок усім опозиційним ініціативам, усім проголошеним «бунтам», «повстанням» та «революціям».
Адже армія інсургентів-майданарбайтерів не здатна подолати режим. Вона хіба що може зміцнити стан внутрішньої окупації.