Втім, цікавіше пошукати відповідь на інше питання: не «що це?», а «навіщо це?» Перша версія лежить на поверхні – показати народу, як цей народ добре живе на початку третього року президентства Януковича, захлинаючись від покращення, як вже легендарна акторка кіровоградського театру – від сліз. В країні покращення все гаразд – охайні шахтарі, стрункі військові, щасливі майбутні мами. З цифрами теж усе чудово – один лише ВВП за президентства Януковича сягнув небаченого за попередників показника зростання у 153%. І то нічого, що цей ВВП лише номінальний, а не реальний, а різницю з’їла інфляція, – доктор економічних наук Янукович про такі подробиці не знати не міг. Сказати тільки забув.
Проблеми звісно теж є: комусь житла не вистачає, когось ігнорують чиновники, хтось живе на 990 гривень в місяць. Але ж проблеми існують для того, щоб їх вирішувати – чим Янукович і зайнявся у прямому ефірі, роздавши вказівки підлеглим усіх рівнів. А щодо пенсії – глава держави визнав, що «на жаль, такі випадки у нас є» (певно, не згадав, що за даними Пенсійного фонду станом на початок року пенсію до 1000 гривень отримували майже два з половиною мільйонів українців).
Певно, ці два мільйони пенсіонерів і склали левову частку тих, хто дивився «Діалог з країною» – в ефірі провідних телеканалів він замінив їм улюблені серіали, тож альтернативи не було. Але до серіального мелодраматизму «Діалогу» було дуже далеко, тому пенсіонери невдовзі мали піти займатись хатніми справами. Хто ще міг дивитись президентський телемарафон вдень у п’ятницю? Діти – навряд чи, у них мультики та комп’ютерні ігри, а права голосу на виборах – немає. Решта – на навчанні або на роботі. Серед останніх виокремимо тих, для кого перегляд «Діалогу» і був роботою: журналістів, політичних аналітиків, професійних блогерів та іншу безпосередньо зав’язану на політичне життя публіку.
Але на неї чотиригодинний телемарафон, певно, був розрахований в останню чергу. Ще до завершення «Діалогу» ця спільнота у соціальних мережах відреагувала десятками, якщо не сотнями анекдотів, карикатур, відеопародій на тему покращення. І вже точно сприйняла «Діалог» більш ніж скептично.
Отже, якщо одна зі сторін «Діалогу», народ України, точно не мала в ньому великої зацікавленості, то, вочевидь, організовувався він в інтересах іншої – президента України.
Якщо проаналізувати, дії глави держави впродовж останніх трьох років зумовлювалися переважно чотирма сильними емоціями: страхом, жадібністю, заздрістю та лінню. Страх – бути вбитим своїм оточенням або невдячними народними масами, звідси перекриті вулиці, десятки охоронців, багатометрові паркани Межигір’я і великі видатки на міліцію. Жадібність – до всього, що йому ще не належить, звідси рейдерство, данина та паразитування Сім’ї на грошових потоках. Заздрість – до тих, хто має більше, звідси плавне розкуркулення не особливо дружніх олігархів (чекаємо, якими покращеннями для Межигір’я обернеться нещодавній візит його власника до Туркменістану). Лінь – небажання витрачати дорогоцінні хвилини життя на системне вирішення проблем підданих, звідси – повернення в Межигір’я посеред робочого буднього дня, до любих кенгуру та пеньків.
Задоволення з переліку емоцій виключено не випадково – як зізнався позаминулого року глава держави, часу для насолод у нього немає. Організатори «Діалогу з країною» цей недолік, вочевидь, вирішили виправити. Лікарі, вагітні, підприємці – усі дякували президенту. Президент був задоволений, президент цього не приховував. Під час монологу вищезгаданої кіровоградської акторки ледь не луснув від задоволення. Все було під контролем, все розвивалось та покращувалось, перешкоди хутко зникали за монаршою вказівкою.
Це була його покращена Україна, в якій ніхто не спитає про статки сина-стоматолога-банкіра, про погіршення інвестиційного клімату та демократичних свобод, розбиті дороги та свавілля суддів, утиски української мови та хабарництво при відшкодуванні ПДВ. Країна, яку він міг зі спокійною душею полишити та поїхати додому, до Межигір’я. Бо його Межигір’я тепер було всюди – навіть по телебаченню.