…Жовтень 1917 року. Петроград. Галас. Стрілянина. Старенька пані з давнього українського шляхетського роду посилає прислугу дізнатися, що коїться на вулицях. Після недовгої розвідки їй доповідають: на вулиці соціальна революція!
– А за що ведуть боротьбу революціонери?
– За те, щоб не стало багатих!
– Дивно, – чудується старенька пані. – Мій дідусь-декабрист свого часу боровся зовсім за інше: щоби не було бідних…
Автор цих рядків також за те, щоб не було бідних. А тому він із належним пієтетом ставиться до багатих людей будь-де у світі, зокрема й в Україні. Однак лише до тих, хто здобув багатство власними зусиллями, поєднавши розум, силу волі і силу рук. Хто володів умінням обходити законодавство тієї чи іншої держави у разі, коли воно докорінно суперечить об’єктивним економічним законам. Ба більше: я з розумінням ставлюся й до тих, хто зумів зробити статки на тій частині державного майна СРСР та УРСР, про яке ніхто не дбав і яке лежало і гнило (чи руйнувалося на очах публіки), навіть коли йшлося про типову прихватизацію.
Тим більше, що на вітчизняних теренах уже понад два десятиліття Верховна Рада всіх скликань, декретотворчий прем’єр, він же указотворчий президент Леонід Кучма, два ясновельможні гетьмани Віктори і незрівнянний маркшейдер-митар Микола Янович успішно створювали та вдосконалювали неймовірно заплутану законно-підзаконну систему, щоби кожна економічно активна людина обов’язково щось порушила і її можна було «взяти на кукан»…
Але ж приватна власність – це відповідальність. Це не лише положення Конституції України, а й практичний підсумок класових боїв та соціальних революцій ХІХ–ХХ століть. Справжній капіталіст – це ефективне використання всіх ресурсів: безпосередньо людських, природних, техніко-технологічних, наукових. Особисте багатство – це концентрація зробленого спільно в руках одного. Несправедливо? І так, і ні. Адже специфіка розвиненого ринку полягає в тому, що без цього сакраментального «одного» (точніше, «одних») економіка в більшості своїх галузей виявиться недостатньо конкурентоспроможною, вона не буде ефективною та гнучкою.
Є, звісно, сфери, в яких державна чи комунальна власність доцільніші; навіть натхненний співець вільного ринку Адам Сміт зауважував, що освітою та будівництвом комунікацій має перейматися держава, приватний капітал тут недостатньо ефективний. Утім, від часів Сміта тут чимало змінилося: бізнес не менше за державу став перейматися вищою освітою, і ще більше – комунікаціями.
А от із фундаментальними науками у приватного бізнесу відносини значно складніші; річ не лише в грошах, а в стратегічному плануванні, тут без державних (чи навіть міждержавних) зусиль не обійтися. Однак приватний бізнес бере активну участь як у розробці передових технологій (тут він поза конкурсом), а й у підтримці фундаментальних наук. От, скажімо, Кембриджський університет, який є не лише знаним освітнім, а й науково-дослідницьким центром, має річний бюджет у понад £1 млрд (з них половина – кошти держави, решта – гранти та замовлення бізнесу і приватні пожертви). А яким є річний бюджет Товариства Макса Планка (Німеччина), в якому зосереджені фундаментальні дослідження (21 тис. працівників, із яких 5 тис. людей – це вчені зі ступенями)? Понад €1,5 млрд від держави і ще кілька сотень мільйонів із інших джерел, серед яких і спонсори. А в Україні частка бізнесу у фінансуванні університетів становить менш ніж 1% сукупного бюджету вишів, і ще нижчою є ця частка у фінансуванні Національної академії наук…
Під час соціальних експериментів минулого століття людство не раз мало змогу переконатися, що розвиненій ринковій економіці немає альтернативи. Однак на такому ринку належну – високу! – ціну повинен мати товар «робоча сила».
В іншому разі матимемо неефективність і негнучкість, що виникають з тих самих причин, чому праця в’язнів ҐУЛАҐ поступається праці вільних людей. Додайте до цього дуже ймовірні збитки від соціальної революції чи бодай масових заворушень – і все стане на свої місця: бути багатим й ефективним власником означає працю не лише і не так на задоволення безпосередніх власних потреб, як на створення мікро- і макросередовища, що забезпечить нормальний розвиток твоєму місту, регіону, країні, зрештою, всьому людству (адже за умов поширення радикального ісламізму з його прагненням створити «всесвітній халіфат» та безперестанного глобального потепління осібно не забезпечить собі нормального життя жодний народ).
Чи відповідає українська реальність цим настановам? Ні.
В посткомуністичній Центрально-Східній Європі (за всіх її проблем) логіка економічного розвитку і збагачення класу великої буржуазії була дуже відмінною від української. В одному випадку – збагачення на ґрунті загального зростання добробуту та ВВП, що досягнуті зовсім не експортом сировини чи продукції низького рівня обробки. В другому – збагачення на основі загального зубожіння основної маси населення в роки тотального скорочення виробництва і прихватизації за безцінь нерідко ефективно працюючих стратегічних галузей економіки.
А на додачу – збагачення без тих ментальних гальм, які у поляків, чехів, румунів та угорців зумовлені поняттями національної честі і гордості. Можливо, саме тому майже всі ці країни або вже є членами НАТО та Євросоюзу, або вже мають наміри переступити поріг цих організацій. У нас же…
Де у нас належно забезпечені лікарні (крім «Феофанії»), бібліотеки, театри, дитячі будинки з одного боку та нові високотехнологічні заводи, фабрики, сільськогосподарські комплекси з другого? За рідкісними винятками, на жаль, порожньо. У кращому разі на повну силу використовуються виробничі потужності та медичні й культурні центри 20-, а то й 50-річної давності. Доходи ж великого бізнесу йдуть (знову-таки за рідкісними винятками) не на виробниче споживання, не вкладаються у техніко-технологічну модернізацію та наукові дослідження, а натомість на невиробниче, особисте споживання (приміром, купівлю нових темношкірих «шахтарів» та «металургів» для своїх футбольних команд) і на обробку виборців, щоби відтак дістати міцне лобі в законодавчій та виконавчій владі, отож мати ще більші доходи. Бо ж лише наявність потужного лобі «нагорі» відкриває унікальні заробітки по-українськи: багатомільярдні відкати з бюджету як повернення ПДВ за неіснуючий фізично, але оформлений на папері експорт, й участь у «розпилюванні» бюджету.
Йдеться про залучення до фінансованих державою оборудок – від побудови стадіонів для Євро-2012 до постачання полуниць і чорниць до «царського столу» за скаженими цінами.
І все одно багатство – це відповідальність. До 1917 року цю просту істину добре розуміли Симиренки, Терещенки, Бродські, Ханенки, Алчевські. Але за умов Першої світової війни, тотальної корупції у владі та шалених бюджетних коштів на військові замовлення такі люди були витиснуті на периферію. Скоробагатьки воліли набивати кендюхи і повсякчас демонструвати суспільству свою зверхність. Наслідок добре відомий, чи не так?
А що зараз? Хто з нинішніх мільярдерів та мультимільйонерів, крім одного – двох, може похвалитися чимось суспільно значущим, якщо утримання футбольних клубів і будівництво прижиттєвих монументів Кобзону не брати до уваги? Втім, найбільш «просунуті» бізнесмени ще спонсорують «сучасне мистецтво», і народ має змогу подивитися на зогнилих корів та інші «високохудожні» речі такого самого ґатунку…
Отже, добре мати багатих, але не тих, які роблять усіх бідними.
Добре й інше – мати таких багатих, які розмовляють однією мовою з більшістю державної нації та зважають на її інтереси.
Чи є такі багатії в Україні, чи це марне запитання?
Бо ж бути багатим українцем не соромно, якщо не діє максима, про яку мені повідав ще у середині 1990-х один молодий тоді бізнесмен середньої руки: «Якщо людина йде у великий бізнес, вона перестає бути українцем, навіть якщо до цього й була ним».
Але як у такому разі обійтися без реінкарнації декабристів?
Причому вітчизняні багатії мали б молитися, щоби привести їх до тями прийшли саме новітні декабристи, а не новітні більшовики…