Всі пакунки вже під ялинкою, повні речей, що готові запрацювати за помахом руки, одначе ніщо не може приглушити відчуття знаходження у глухому куті. З ким, з чим перевинайти цю гру? Діти райка вивалися на підлогу, знову приспані іншою виставою, – виставою того, "що було раніш", "що було колись". Вони продирають очі – забагато світла та темряви водночас. Як посуватись вперед? Вони крутять речами в усі боки, переглядаючись один з одним. За вікном падає сніг, майже обнадійливо як на свята. Майже все в наших руках – так, буцім-то ніщо з "попередніх часів" ніколи не існувало: відстані, часом величезні, часом майже невидимві, ідеали як пердмет спекуляцій, надія предмет маркітенгу. Вони здригають плечима, в безнадії, бо забуті не тільки "правила вжитку", але і спосіб витворити наше "після" так, як ми його бачимо.
Дітям райка набридлі всі ці слова, що нагадують звук вологої петарди : хаос, апокалипсис, кінець… Навіть їх можна запідозрити у ностальгії за "це ніколи більше не повториться" – наспів, що вони чули в дитинстві.
Тут вони заходяться сміхом: "коли твоя голова у вовчій пащі, нетактовно казати "смачного!".
Вони дивляться один на одного: спорядження отримано, але відсутнє суттєве – правила вжитку.
…Маг дивиться на них, хитаючи головою: ви знову витягли карту,що каже про відтермінувааня вашого шансу. Але це непогана карта, що каже про повне преображення… Так я бачу, що ви лишилися без ваших звичаїв, так, вовк відкрив свою пащу, так, дорогою ви втратили точки відліку. Саме тепер час стати до роботи. Чому стільки паніки?