Якогось там тисяча дев’ятсот дев’яносто якогось року, коли Віктор Федорович ще не став президентом, але вже перейшов на нові рейки будівництва свого світлого майбутнього, коли Україну населяли гопніки, така собі тупикова гілка совкової еволюції, я з моїм добрим другом опинився у Львові на Сихові. Сихів, якщо хто не знає, – це класичний спальний район, що є в кожному пострадянському місті. У таких районах гопніки становили панівну верству.
Був пізній вечір, ми йшли до друга в гості, спокійно розмовляючи про мету і завдання українського «Пласту» і його вагомий внесок в розбудову української держави, коли чийсь «хамуватий» голос захекано прохрипів ззаду: «Гей, хіпаблуди, стоять!» Зрозумівши, що «хіпаблуди» – це, напевно, ми, адже поруч нікого не було, довелось пришвидшити крок. Бажання вв’язуватись у розмову з гопотою не було жодного. Втім, «голос» виявився настирливим і нас таки наздогнав. Дорогу перегородив бугай, що був удвічі більший, ніж ми обидва, і представився Сявою (гопницький варіант імені В’ячеслав. – Авт.). Переказувати весь діалог немає сенсу, позаяк сповнений він був не надто пристойних зворотів, та й давно затерся на жорнах пам’яті. Єдине, що ніколи не забуду, це пояснення гопніка Сяви його «цехової термінології». «Мужик, васса, – ображено і загрозливо казав Сява. – в полє пашет. А я пацан. Поняв?» Певна річ. Що ж тут незрозумілого.
Як на ту пеню, Сява всю дорогу йшов з нами, розповідав свої гопніцькі бувальщини, лякав, погрожував і розкручував на гроші. Ми клеїли дурня і віджартовувались. Грошима не ділилися, бо їх не було. Сява жартів не розумів, помітно нервував, але рук не розпускав, лише настирливіше пропонував скинутись йому на «бухло». Раптом, коли Сява трохи вийшов поперед нас, мій друг, інтелігент у восьмому коліні, вихопив з імпровізованого паркану палицю і, не моргнувши оком, влупив Сяву по спині. Сява від несподіванки аж впав. А коли дістав вдруге і втретє, то зі сльозами на очах, мов паршиве цуценя, почав благати відпустити. Просив вибачень, рюмсав, скавчав і, лише коли ми відійшли на безпечну відстань, знову почав матюкатись і погрожувати розправою. Втім, своїх погроз він так ніколи й не справдив.
Цю історію я пригадав, сидячи днями на балконі парламенту і фотографуючи депутатські «гуляння» в сесійній залі. Чомусь парламентська більшість тієї миті нагадала мені Сяву… Завжди впевнені в собі й знахабнілі регіонали, яким не те що море по коліна, а і Бог – служка, бо й його вони вже, здається, купили, того дня геть не були схожими на себе. Зухвалості не поменшало, пихи – також, але в очах проглядалась непевність, нерозуміння, нелогічність. В повітрі витав неспокій, а в зіницях роїлись знаки питання.
Все ніби звично і правильно, але щось не так. Вранці два чесно куплені «тіла» викидають з зали Ради, а відтак цілий день ганяють за ними. Пиляють паркан і міліція лише розводить руками та віджартовується. Поводяться хамовито, «кидають якісь пред’яви», ходять по Раді в дешевих костюмах, як у себе вдома, влаштовують довкола «бєспрєдєл»… І головне – хто? Якісь селюки… Мало того, зашугані опозиціонери і ті з ними заразом, пір’я порозпускали, «понти ганяють». Бозна шо…
Завжди борзий Єфремов, і той не знає, на яку ногу стати. Випробувані і відшліфовані до автоматизму схеми не працюють. «Ясно, що ми їх лохів укатаємо. Но сам факт…»
«А якщо не укатаємо..?
В декого з регіоналів уривається терпець. «Ви чо тут ходите, – кричать, коли бачать у своїх секторах свободівців. Це наша територія. Йдіть звідси». Хвилин двадцять зясовуються стосунки з приводу того, що малося на увазі. До цього долучаються ледь не всі члени фракцій з обох сторін, мало не доходить до мордобою. Нарешті розходяться. «Ці ідіоти думають, що вони в себе на районі, – каже один із депутатів-опозиціонерів, територію ділять, придурки. Депутати Верховної ради… Боже милий! Та це справжні гопніки. Їм із бітами по вулицях бігати…»
Гопніки нервують, позаяк, сколотивши більшість, програли в живій вазі. Замало бійців. Всі, як не заслужені пенсіонери-мільйонери, так юні мажори-метросексуали, любителі пилочкою попиляти нігті. Бандюків не так вже й багато. Та й ті що є, вже не готові на звитяги заради мистецтва. Ех, проґавили. Не передбачили. Не вгадали. Наступного дня, щоправда, спробували трусонути сивиною. Вийшло, м’яко кажучи, не дуже. «Укатували» здебільшого гопніків.. Якщо так і далі буде, то «курорт» в Раді перетвориться на каторгу. Або доведеться витягати «волини»…
Два світи, два дитинства. Випустили на трибуну Михальчишина. На вигляд гопнік гопніком, а як рота відкрив, всі «інтелектуали» з купленими дипломами під пульти посповзали. Ганна Миколаївна аж вибігти захотіла. Згадала, що праску не вимкнула. Відтак згадала, що вже років п’ять як праску в руках не тримала і почала шукати в сумці газовий балончик. Та й справді, кінець світу…
Якщо бандерівці ще бандюків зрозуміти можуть, бо спробуй не порозумійся з ними, то бандюки бандерівців – ні. Хоч як крути. Спробуй зрозумій «ідіота», який не за бабки… За якусь там ідею… бозна шо… Позаяк вчили, що все має свою ціну і всіх можна купити або залякати. А тут системний збій.
Чим все завершиться, не знає ніхто. Та якщо грати за власними правилами і боротися за те, в що віриш, то «укатати» можна кого завгодно. Гроші вирішують не все…