З одного боку, це утворення не є вищим представницьким – в європейському розумінні – органом держави, бо волевиявлення виборців істотно викривлене, ба, навіть спаскуджене. І внаслідок «судових рішень», які постановили ігнорувати голоси десятків тисяч громадян, і в результаті дивовижних «пертурбацій» із виборчими бюлетенями, коли 1,2 мільйони їх раптом виявилися зіпсованими (з них понад 700 тисяч – у мажоритарних округах).
Оскільки на цей аспект «корекції» голосування аналітики звертали досить слабку увагу, варто на ньому спинитися детальніше. Загалом кількість недійсних бюлетенів по мажоритарних округах – близько 3,5%, за партійними списками – 2%. А у 2007 році, коли вибори були визнані всіма незалежними спостерігачами як чесні та демократичні, були недійсними виявилися лише 1,62% усіх бюлетенів.
Невже ж стільки виборців раптом подурнішало, що розучилося заповнювати бюлетені? Крім того, впадає в око, що всі округи з найменшою кількістю зіпсованих бюлетенів знаходяться в Західній і Центральній Україні, а всі округи з найбільшою кількістю зіпсованих бюлетенів – у Східній і Південній Україні, а також на Закарпатті. При цьому в округах, де найменш псувалися бюлетені, Партія регіонів не взяла жодного мандата – там перемагали опозиціонери й самовисуванці. А ось в округах, де найбільш псувалися бюлетені, ПР взяла 20 мандатів, а опозиція – лише 2. Воістину дивовижні закономірності…
З іншого боку, Верховна Рада є представницькою в тому сенсі, що реально відображає як розпорошеність та взаємопоборювання опозиційних сил (якби цього не було, то всі провідні опозиційні сили мали би більше депутатів – загалом на кілька десятків осіб), так і невміння більшості українських виборців відстояти свій політичний вибір.
Ба більше: серед галицької інтелігенції з’явилися навіть ідеологи правильності такої неспроможності (це тоді, коли у низці округів, де корекції» результатів голосування виявилися найбільшими і найбрутальнішими, сталися сутички між опозиціонерами та голомозими «добровільними апологетами» партії влади). Мовляв, не треба нам сутичок, не треба бойовисьок, нехай усе відбуватиметься лагідно та чесно, колись воно так само собою станеться, а до того часу потерпимо… І хто скаже, що в цьому плані – втечі значного числа українців від виконання своїх громадянських обов’язків та від раціонального ставлення до власного (особистого та своєї країни) майбутнього – Рада не є представницькою? Що, вона не є частиною того суспільства, де прихильників руху до Європи і руху до Москви приблизно порівну, а значна кількість громадян (за даними Соціологічної групи «Рейтинг», кожен п’ятий українець) байдужа, до кого саме приєднуватися – до Євросоюзу чи до Митного союзу, на кого орієнтуватися, які цінності класти в основу політики, головне – щоби приєднання одразу ж поліпшило економічну ситуацію?
Отож, якби я жив поза межами України, то зацікавлено спостерігав би за внутрішнім двобоєм Ради самої в собі: парламенту-симулякру, парламенту-декорації з представницьким (яким б не були, м’яко кажучи, диваками ті, кого він представляє) парламентом. М’яко картав би опозиційних лідерів, вказував на найкращі можливості еволюційного розвитку, закликав би знаходити тактичних союзників серед прагматичної частини «партії влади», нарікав би на незрілість громадянського суспільства і радив би набратися терпіння – бо ж сьогодні Україна ще не сягнула того ступеню розвитку, на якому суспільство спроможне поставити владу під контроль.
Проте я живу не поза межами України. І не збираюся виїздити звідси ані на постійне проживання десь-там, ані навіть на щорічно-піврічне стажування чи викладання в якомусь із західних університетів. А тому змушений мислити і писати по-іншому. Можливо, невірно з позиції доконаного європейського лібералізму, можливо, занадто радикально – та як ще інакше можна діяти в країні, в якій жити не лише тобі, а й твоїм дітям?
Звичайно, є й серед тих, хто за волею обставин живе і працює переважно за кордоном люди, котрі не дистанціюють себе від України, як-от Оксана Пахльовська, але це – винятки. Значно частішими є випадки, коли знані інтелектуали (та й політики також) живуть і діють у самій Україні так, наче у них уже про всяк випадок зібрані валізи для евакуації у західні світи…
Отож нова Верховна Рада під таким оглядом є недопарламентом, що його активна й патріотична частина суспільства повинна змусити ефективно працювати. Причому працювати в національних інтересах, а не інтересах олігархату та вищого чиновництва. Приклад цього є: 1990-91 роки, коли комуністичну більшість Ради просто-таки змусили крок за кроком іти від декларування суверенітету на конфедеративних засадах в СРСР до повної, оформленої за всіма міжнародно-правовими нормами, незалежності. І не тому «група-239» 24 серпня 1991 року проголосувала за незалежність, що боялася Єльцина, а тому, що боялася десятків тисяч людей, котрі стояли під нею і готові були розтерзати комуністів, якщо вони не підтримають Акт про незалежність.
І, до речі, міліція тоді справді була з народом (готовий де завгодно це засвідчити як учасник тодішніх подій). А от як тільки тиск на Раду після проголошення незалежності фактично припинився (мовляв, будемо дружно працювати, забудемо старі незгоди, почнемо все з чистого аркушу), вона одразу ж різко знизила ефективність своєї діяльності. Хіба це не урок для сьогоденності – боріться за начебто неможливе, і воно крок за кроком набуватиме реальних рис, як-от державна незалежність України?
Урок цей тим більше актуальний, оскільки незалежність ця опинилася наразі під загрозою – спершу її обмеження шляхом уступу до Митного, потім до Євразійського союзів, а потім – і до так званої «Союзної держави», в якій поки що числяться Білорусь та Росія.
Сьогодні владний олігархат, який наочно виявив за неповних три роки панування своє небажання, ба більше – свою нездатність керуватися національними інтересами, завів Україну у глухий кут; економіка її перебуває на грані катастрофи, з якого неможливо вийти без зміни владного прошарку й усієї соціально-економічної системи, яка є найгіршим різновидом недобудованого капіталізму. Єдиним легальним інструментом для виходу з цього глухого кута є Верховна Рада (або ж мирне всенародне повстання, але це крайній варіант).
Тому є ця Рада симулякром чи тільки напівсимулякром, дозріло українське суспільство до розуміння своїх власних інтересів чи тільки дозріває – все це не має вирішального значення. У 1960-ті хіба що Левко Лук’яненко та В’ячеслав Чорновіл були переконані в тому, що Україна ще за їхнього життя здобуде державну незалежність. Але ці достойники не спостерігали за процесами – вони діяли, поєднуючи вольові зусилля, почуття патріотизму і раціональні розрахунки. Хіба сьогодні не принципово краща ситуація? В тому числі й для того, щоби, врахувавши всі «з одного боку… з іншого боку», змусити Верховну Раду України стати реальним, а не номінальним українським парламентом?