Ким є зараз ті, хто 40 років тому були гіпі, 20 років тому – рокерами й готами, а 10 років тому – емо? Мабуть, тими, ким ставали з віком і львівські батяри – звичайними громадянами.
Найкращу кар’єру зробили гопники. Їм вдалося добратися навіть до владного Олімпу. Та на відміну від представників молодіжних субкультур, які не були матолками, а читали книжки, слухали музику, дивилися фільми, багато дискутували, колишні гопники залишилися на своєму рівні. Дехто з них і досі не годен склеїти кількох слів без папірчика, а окремі слова для них взагалі перебувають поза зоною досягнення.
Схожий період юнацького максималізму переживає і кожна нація, чи то формуючись, чи то виборсуючись із колоніального рабства. Тому струмінь здорового націоналізму ще нікому не зашкодив і не зашкодить. Особливо, коли йдеться про націоналізм поневоленого народу, про що навіть висловився дєдушка Лєнін.
А оскільки українці перебувають усе ще в стані народу поневоленого і окупованого як тими самими, що й раніше, колонізаторами, так і зденаціоналізованими мафіозними структурами, то й не дивно, що нам ще деякий час доведеться голосувати саме за націоналістів. Бо ми начебто рухаємося в Європу, але, як каторжники з ядром прив’язаним до ноги. І ядро це має назву – Росія.
Колишній комуніст, а згодом емігрант і соціаліст Іван Майстренко писав: «Український націоналізм був задуманий як оборонний прогресивний рух поневоленої нації. Але тому, що Україна була поневолена не капіталістичним імперіалізмом, а здегенерованою російською революцією, а також тому, що український націоналізм зачинав свою акцію в часи, коли в Європі модним ставав рух реакційного націоналізму панівних націй (Італія, Німеччина, Еспанія, де-ля-Рок, Мослі і т.д.) український націоналізм підпав під ідейний вплив цих націоналізмів, чому багато сприяв Дмітрій Донцов. Таким чином, український націоналізм 30-х років, запозичив у націоналізмів панівних націй не властиву поневоленій нації агресивність. Все це компромітувало український визвольний рух в очах передових сил людства, на підтримку яких тільки й може розраховувати поневолена нація».
Тут ключове слово «агресивність». От що є, то таки є. Агресивність є, а здорового націоналізму, як і здорового глузду катма. Бо де агресивність, там і дурість. А як іще окрім дурості можна потрактувати відому фразу Тягнибока на горі Яворині? Чудово бачачи націлені на себе камери, він виголосив те, що виголосив. І по сьогоднішній день це висловлювання продовжує вигулькувати і в пресі, і на телебаченні. І я певен, що й далі буде вигулькувати. Як і інші безсмертні дурощі: похід Ірини Фаріон до садочку, висловлювання Юрія Михальчишина про те, що в українських націоналістів «в тилу» не має бути «мариновичів, андруховичів, грицаків», булькання про Гайтану. А остання цукерочка – репліка Ігоря Мірошниченка про жидівку Мілу Куніс, яку, як і слід було сподіватися, роздули до неймовірних розмірів.
В міру наближення президентських виборів, нас чекатиме ще багато схожих «афоризмів», які багато хто буде інтерпретувати: український націоналіст і «дєшовий клоун» (з відомого висловлювання Калєснікова) – поняття ідентичні. А на підхваті завше будуть такі бдітєльниє таваріщі, як Олекандр Фельдман, щоб волати про антисемітизм і збивати піну.
З одного боку я не бачу жодного антисемітизму у слові «жид», бо це питоме слово для усіх слов’янських народів, окрім російського. Ще в ХІХ ст. Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш намагалися захистити його від тих самих звинувачень, що й зараз. Галицькі жиди були дуже обурені, коли визволителі у 1939 повідомили їм, що вони євреї. Тому це слово в художній та історичній літературі має повне право на існування. У ньому стільки ж антисемітизму, скільки ксенофобії у словах «хахол» чи «москаль».
У деяких країнах і досі тарганів «москалями» називають, а в Польщі продаються шпроти з написом «moskaliki». Цікаво, що з цього приводу не було жодної ноти російського уряду. Зате, як завжди, бдять комуністи і пишуть скарги в прокуратуру на «москаликів», яких подають у львівській «Криївці».
Але з другого боку політик мав би зважувати свої слова, аби потім не довелося довго й нудно виправдовуватися. А якщо у цього політика що на умі, те й на язиці, то є три варіанти: він або прибацаний, або «під мухою», або проплачений. Який з цих варіантів виберуть «свободівські» спікери – не знаю. Сам я не можу назвати прибацаним навіть Михальчишина, бо інколи він виголошує цілком притомні речі. Але коли він паплюжить інтелектуалів, до яких йому, як до неба рачки, то це вже нагадує ленінське «интеллигенция – это немозг, а говно нации».
І таким чином закрадається тиха підозра, що усе це не випадково. Що декому йдеться не так про націоналістичні ідеали, яких в Андруховича більше, ніж у відомих свободівців разом узятих, як про інформаційний скандал. Такий собі черговий «пук»: звук слабенький, зате смороду-у…