Тим більший подив викликав факт її появи на каналі, зміст інформаційного продукту якого, м’яко кажучи, цілком протилежний його назві. Загалом нетиповим було все – від запрошення до співпраці фахових археологів, лінгвістів та істориків аж до присутності стрічки у відверто попсовій програмній сітці.
Ситуація прояснилася буквально за кілька тижнів до прем’єри, коли з’явилися анонси фільму «ДНК-портрет нації». Ще не переглянувши самої стрічки, здогадався, що найцікавіше мало розпочатися після неї, тобто під час постпрем’єрного обговорення. Так і сталося. Відверто кажучи, після цього шоу в стилі «великого прання», закидати самому фільму перекручення фактів, жонглювання даними і кричуще невігластво вже не мало сенсу. Саме тому я не зовсім солідарний із позицією науковців, котрі з фактами в руках кинулися спростовувати, тлумачити, роз’яснювати… Власне, хай там якою є стрічка, і його авторів, і експертів просто цинічно використали для того, щоби потім вкотре показати «істінноє ліцо укрАінцев». Тож інформаційна політика каналу, що належить до медіа-активів Ріната Ахметова, у своєму українофобстві себе таки не зрадила. Лишається дивуватися, чому до сонму «знаних істориків» на кшталт Руслани Писанки та Івана Салія не було залучено якихось штатних ахметовських інтелектуалів, як, приміром, Олесь Бузина.
Читайте також: ДНК: фальш старту – з аріями Гітлера
Водночас проблема є куди серйознішою та ширшою, ніж банальне нехлюйство телевізійників і маніпуляції їхніх власників. Сама стрічка, а надто обговорення поглибили прірву між науковцями та журналістами, котра й до того мала катастрофічні масштаби. Буквально за кілька днів після прем’єри фільму на інтернет-форумах, де його обговорювали професійні історики й археологи, прочитав слова, від яких, мов струмом, струснуло: «Все, дістали ці журналюги! Жодних контактів з медійниками!» Отакої… Так, звісно, невігластва в наших ЗМІ вистачає, про що вже чимало сказано і написано, але, оголошуючи бойкот журналістам, науковці самі прирікають себе на мовчання, добровільно поступаючись місцем на інформаційних майданчиках авантюристам і маніпуляторам. Так, нарікання на те, що наші медійники полюбляють «естрадних вчених», щедрих на провокативні заяви й сенсації, справедливі, але чи не снобізм і замкненість академічної науки стали причиною цього? З власного досвіду спілкування знаю, що більшість колег по цеху, м’яко кажучи, гребує популярними й медійними проектами, не бажаючи «опускатися» до рівня масової
аудиторії й витрачати на це дорогоцінний час. Декілька років тому, коли виникла ідея проведення низки круглих столів, котрі мали об’єднати довкола популяризації вітчизняної історії дослідників, журналістів та видавців, залучення саме вчених стало для організаторів чи не найбільшою проблемою. Під час однієї з таких зустрічей з одним вельми поважним інтелектуалом мало не трапилася істерика, коли журналісти попросили його розтлумачити, чому держава київських князів не називалася насправді Київською Руссю й не була колискою «братніх народів». Конструктивні винятки, певна річ, є, втім, це справді винятки. Та й чи достатньо їх?
Допоки ми житимемо замкнутою кастою, доти маніпулюватимуть не лише популярними уявленнями суспільства про минуле, а й нами самими. Приклад «ДНК-портрета» – живе підтвердження. Якби комусь із колег, перш ніж давати згоду на участь у зйомках, спало на думку поцікавитися, хто є замовником, виробником стрічки, як бачать собі кінцевий продукт режисер і продюсер, а ще краще прочитати сценарій, результат був би цілком іншим. У більшості таких випадків «попсові» виробники телепродукту втрачають до вашої персони інтерес, натомість притомні медійники намагаються по максимуму скористатися вашими знаннями й баченням ситуації, аби покращити проект ще на стадії його підготовки. Хоч би яким вузьким, за нинішніх часів, не було коло останніх, чи маємо ми право відмовлятися від співпраці з ними? За умов тотальної дебілізації медіа-простору, який має мікроскопічно малу частку науково-популярних проектів, та й то переважно російського виробництва на теми «оболґанной побєди» й «вєлічія русского міра», що дедалі сильніше підважують вкрай нестійку самоідентифікацію українців, це було б рівнозначним смертному вироку і громадянській, і національній свідомості. ДНК-карикатуру в такому разі зроблять із нас самих навіть без нашої участі.