Перші результати виборів засвідчили, що галицька проблема, про яку певний час уже говорять інтелектуали, вийшла за межі інтелектуального середовища. Те, що тамтешній електорат проголосував інакше, ніж решта українців, і те, що їхній вибір був передовсім протестом як проти загальнодержавної політики, так і проти місцевих нерадикальних можновладців, виказує панівний настрій значної кількості галичан – зрозуміло, що так бути не може (тобто не можна, щоби так було), зрозуміло, що щось потрібно робити, робити вже і рішуче. І зрозуміло, що зовсім невідомо, що яких заходів необхідно вживати, щоби чогось досягти.
Точно такі самі настрої панували на Галичині 1918 року. Трохи інакшими були фігуранти гри й умови зовнішнього середовища, але базові відчуття, які врешті виявляються тим, що спонукає до якихось масових зрушень, аналогічні.
Таємниця успіху галицького майбутнього полягає передовсім у відповідальному з’ясуванні власного бажання. Саме брак реальних (а не реалістичних) бажань – це найважливіше, що впадає у вічі, коли уважніше придивитися до фрагментів 1918 року. І найбільше те, що ніхто не хотів брати на себе відповідальність за свою долю.
Як навмисне ситуація складалася таким чином, що можна було майже все.
Австрійська імперія переставала існувати. Війну вона остаточно програла, і тепер ішлося про долю самої Австрії. Усі народи імперії чітко проголосили свої самостійницькі державні наміри. А українці все ще чекали. Галицькі політики, які так довго мріяли про незалежну Україну, виявилися неготовими до того, що її можна було робити вже.
Усі тамтешні патріоти були переконані, що така жадана власна держава має бути тільки соборним об’єднанням усіх українських земель. Саме ця мрія спонукала галичан воювати в австрійській армії проти Росії заради визволення Великої України.
Восени 1918 року Українська держава вже існувала. Але приєднуватися до гетьманської України галичани не хотіли, вважаючи, що гетьман провадить свою країну назад до Росії. Зрештою, у Києві теж не виказували ані найменшого зацікавлення у втручанні в галицькі справи. Очевидно, що київська українська ідея може обійтися без галицької присутності.
Щойно остаточно переконавшись у тому, що австріяки не збираються офіційно передавати владу на Галичині українцям, а польська державотворча комісія вже виїхала з Кракова до Львова, політики погодилися на вмовляння українських офіцерів і дали формальну згоду на здійснення воєнного перевороту.
Сама революція 1 листопада була найвдалішим і найвагомішим чином галицької державності. Кількадесят офіцерів, спираючись на кілька сотень українських солдатів, чітко і блискуче здійснили силове захоплення влади у Львові. Факт проголошення суверенної Української держави став найщасливішою подією для кількох мільйонів людей, вершиною їхніх прагнень і сподівань. Щастя тривало цілу добу.
Проте вже на другий день потрібно було щось робити по-новому, по-своєму. І тут почалися справжні труднощі, бо ніхто не знав, як необхідно діяти за незалежності.
Добре, що наступний крок вказали львівські поляки. Польська більшість, обурена виступом українців, розпочала збройний опір, який невдовзі переріс у справжню війну. Український провід проголосив, що львівська кампанія є першорядним питанням усієї держави. Столиця кликала на допомогу й оголошувала мобілізацію.
Натомість виявилося, що українське населення Галичини – переважно селяни і солдати, які щойно повернулися з фронтів Першої світової – зовсім не поспішає встрявати у нову війну. Втома від жахіть попередніх років і радість від того, що своя держава вже є, спричинилися до того, що оголошена мобілізація не дала очікуваного результату.
21 листопада, на 21-й день війни, українське військо відступило зі Львова. Втрата столиці означала поступову втрату всього іншого. Здобувши Львів, поляки утвердилися у своїй легітимності щодо всієї Східної Галичини.
Натомість уряд Західноукраїнської Народної Республіки далі не міг визначитися зі своїми намірами. Невіра в повноцінність власного державного утвору привела його до такого фатального кроку, як проголошення злуки з Українською Народною Республікою. А перед тим галичани відмовилися від того, щоби світова спільнота визнала суверенітет ЗУНР в обрізаних межах – без Львова, Борислава і Перемишля.
Ставши формальною частиною УНР, Східна Галичина добровільно перестала бути суб’єктом міжнародної політики. Тепер її доля перестала цікавити всіх, окрім поляків, яким УНР віддала ці свої не свої території в обмін на допомогу у війні з радянською Росією.
З усієї цієї послідовності подій можна зробити висновок, що брак повноцінної західноукраїнської державної ідеї призвів до того, що в період, коли всі центральноєвропейські народи створили власні незалежні держави, українці втратили нагоду зробити це хоча би на частині своєї етнічної території. А залишитися бездержавним народом після Першої світової війни означало закріпити за собою репутацію не цілком повноцінної нації впродовж усього такого важливого XXстоліття.
Врешті жорстокий і немудрий польський окупаційний режим все ж таки врятував галичан від 20 вирішальних років совєтизації. Шкода тільки, що це не залежало від волі самих галичан. Як і те, що всі українські землі згодом були об’єднані в соборній радянській республіці.