Скільки вона завоювала насправді, сказати важко, бо фальсифікації в деяких регіонах були тотальними. Скандали спалахнули лише там, де вони були надто нахабними і демонстративними. То що може зробити опозиція в новому парламенті? Машина регіоналів для голосування імені нардепа Михайла Чечетова працюватиме в її звичному режимі, штампуючи потрібні Януковичу і шкідливі для України закони. З огляду на кількість опозиційних «багнетів» завадити цьому неможливо. Проте, як сказав один із піонерів авіації, «людина полетить, спираючись не на силу своїх м’язів, а на силу свого розуму», себто воювати треба не числом, а вмінням. Якщо обмежувати опозиційну діяльність лише парламентом, що, до речі, відбувається вже чимало років у нашій країні (і це сприяло деградації опозиції та самоізоляції її від виборців), то опозиціонери справді вряди-годи зможуть заблокувати трибуну та й годі. На цьому шляху – цілковита безнадія, ба більше, легітимація опозиційними депутатами, їхньою присутністю у Верховній Раді найогидніших дій влади. Але якщо парламентські виступи стануть лише однією зі складових, елементом опозиційної роботи, а другою – позапарламентська діяльність: демонстрації, пікети, масові протести, страйки, що відбуватимуться синхронно з виступами депутатів опозиції з парламентської трибуни (а для цього треба мати у своїх лавах яскравих, харизматичних ораторів, непересічних особистостей, яких очевидно бояться і Яценюк, і Турчинов), тоді з’являться шанси.
Телевізія буде змушена показувати парламентські й позапарламентські події, об’єктивно революціонізуючи маси. Однак треба не сидіти в кріслах, а боротися, воювати, виступати з ініціативами, вести жорстку полеміку, а не спати. Користатися з будь-якої помилки режиму, завдавати вчасних ударів, розуміючи, що це війна проти диктатури, проти спроб знищити молоду українську демократію і встановити тоталітарно-кримінальну форму правління з псевдодемократичними гаслами і риторикою для наївних і довірливих громадських діячів Європи і США. Опозиція має навчитися ефективно співпрацювати з незалежними профспілками і третім сектором, підтримуючи страйки та інші форми незгоди. Один із лідерів опонентів влади сказав, що для перемоги необхідно, щоб увесь український народ став опозицією. І стане, якщо вона переконає у високому рівні власної роботи, елементарній політичній грамотності, вправності. На жаль, останніми роками опозиція демонструвала зовсім протилежні речі …
Треба відірватися від паркету Верховної Ради і вийти на бруківку, на асфальт, працювати в масах. Нинішня опозиція цього не вміє і не любить, вона втратила смак такої роботи. І це тоді, коли для таких дій вкрай необхідно провести докорінне внутрішнє переформатування опозиційних партій, які здебільшого на папері мають багатотисячне членство. Вибори засвідчили, що чимало парторганізацій в областях, містах і районах є суто віртуальними, такими, що навіть не зробили спроб захистити свій електоральний здобуток. Варто скинути цей величезний баласт, пройшовши шлях від «мертвих душ» до реальних бійців. Успіх опозиції та цілої України залежить нині від уміння поєднати парламентську і позапарламентську боротьбу, інакше нардепи опозиції стануть у ВР просто статистами, від яких нічого не залежатиме, які приходитимуть до телестудій, розмазуватимуть сльози по обличчю і скаржитимуться, як регіонали в надцятий раз «розвели їх, як кошенят». На Україну чекають великі соціальні струси, до яких треба готуватися вже зараз. Економічна політика Партії регіонів гарантує подальшу деградацію економіки і зубожіння абсолютної більшості населення, а їхній адміністративний стиль неодмінно множитиме сваволю, соціальне і національне насильство, несправедливість і масові порушення прав людини. Зростатимуть настрої протесту. Хто, яка опозиція зможе їх очолити і дати притомну програму дій, щоб ця енергія мас не набула деструктивного характеру? Щоб соціальний вибух став знаряддям демократизації і цивілізованого реформування всіх сторін життя України?
Можна нагадати, що в тих випадках, коли опозиції вдавалося об’єднувати парламентські й позапарламентські зусилля, було здобуто перемогу. Зокрема, наприкінці 1980-х, початку 1990-х та й 2004 року. Єдність паркету і бруківки створюватиме в боротьбі нову реальність, нові можливості й перспективи. Це краще, ніж, віддавши країну Януковичу та його кремлівським старшим товаришам, тупо чекати на президентські вибори 2015-го, яких можна й не дочекатися, позаяк не залишиться держави, де їх проводити. Спокуса очікування тієї події може приспати Яценюка, Кличка і Тягнибока, стимулюючи внутрішню пасивність, вичікування, зваженість (яка в Україні давно стала синонімом політичного боягузтва), намагання зайве не конфліктувати з владою.
А ще гостру міжособову боротьбу, взаємопоборювання на радість регіоналам. На жаль, деякі риси національного характеру змушують дуже серйозно поставитися до такої небезпеки, бо страшенно важко нашій людині спільну справу поставити вище за власні амбіції, за жагу особистої влади і величі. На цьому гинули чимало українських діячів разом зі справою, з ідеєю, котру намагалися втілити.