Матеріалізм, який протягом трьох поколінь завзято втовкмачували в голови, і жалюгідні совєтські злидні жорстко скерували інтереси українських політиків у бік індивідуального збагачення. А доброчинство виявляється тільки як підкуп виборців, купують абсолютно всіх, і то на всіх рівнях, тож головна риса української політики ― продажність, депутатом хочуть стати з думкою не про долю країни, а з наміром забезпечити свій, так би мовити, бізнес, і ввійти до вищої касти народних обранців, яка живе своїм окремим життям і за своїми окремими законами.
Нехай посполиті плещуть що завгодно про зраду інтересів виборців, ― депутат уже в раю, а там, як відомо, тільки безгрішні. І як може депутат зганьбити свою честь, ставши «тушкою» абощо, якщо він ніколи не мав тієї честі? І який може бути громадський осуд таких ганебних дій, якщо немає громади, немає національної спільноти, немає народу?
А йдеться таки справді про долю країни. Вже укладено угоду про зону вільної торгівлі з Чукоткою і Сахаліном ― невже це робимо ми, європейці? Чого в такому разі чекати після виборів від конституційної більшості депутатів, які не можуть зганьбити свою честь? Який митний азіатський аркан накинуть вони нам на шию? Чому наші кандидати в обранці не кажуть про це відверто?
Теперішня влада ліквідовує Україну, нищить останні шанси на створення національної єдності, на збереження самої держави, і чому їй так усі завзято допомагають? Чому ми обираємо статус не рівноправної європейської держави, а російського апендикса з держимордою на чолі?
Російська регіональна партія ― називаймо речі своїми іменами ― відбирає в нас, українців, тобто всіх, хто живе на нашій землі, шанс жити в своїй державі, бути господарями, самим визначати свою долю, належати до європейської родини народів.
Регіональні сатрапи і «прімкнувшіє к нім» нищать саму основу існування держави ― зазіхнули на українську мову, ― а якщо взяти до уваги російський культурний та економічний імперіалізм, який наступає на всіх фронтах, перед нами постає очевидний намір не лишити від України навіть сліду на карті.
Ось що мало б становити головне, визначальне питання цих виборів, ось що мало б об’єднати не тільки опозицію, а й усіх, хто ще не втратив здатності ясно дивитися на світ реальної політики і бачити, в яку прірву штовхає влада країну.
Минуло двадцять років фіктивної незалежності, двадцять років існує державний апарат, але немає держави, бо ми борсаємось у постсовєтській багнюці, а на шиї в нас жорно совєтської спадщини, нами досі керують динозаври совєтської доби, не здатні вийти за рамки совєтської політграмоти.
Теперішня українська держава ― лише театральні декорації, які тішать серце «патріотів», камуфляж, який дає змогу безперешкодно діяти на всіх щаблях влади резидентам іноземних країн, зручний механізм, щоб доїти корову українських багатств. До речі, мало не кожен народ має свою «тотемну» тварину, свій символ: французи ― півня, росіяни ― ведмедя, тож чим гірші ми? Мабуть, наш символ корова ― дебела, могутня, але тупа й вайлувата тварина, якій байдуже, хто її доїть, байдуже, хто покриває, і байдуже, коли ріжуть її дітей.
Тож чом не говорити про таке? Чому ми такі раби, що дозволяємо керувати над нами отим класичним Кирпо-Гнучкошеєнкам? Чому стільки мазохістської втіхи, коли теперішні апаратчики нищать і грабують країну? Чому ми не маємо гідності? Чому наші політики не підносять нас? Чому не ставлять перед нами високої мети? І чому вони самі не мають ані гідності, ані високої мети, ані здатності думати? Двадцять років гнилля і застою ― як тут ще лишилося щось живе? Коли ми нарешті наважимось і зрушимо з місця?