Розпад Радянського Союзу не вирішив проблем колишньої імперії, створивши до того ж нові. Водночас виникла ностальгія за комуністичним минулим і навіть сталінським, давши поживний ґрунт силам, які використовують популізм неорадянського зразка у своїх виборчих трюках.
Всюди популізм живиться політичною кризою, він стає особливо потужним, коли класичні партії втрачають свою силу чи розпадаються, обіцяючи успішно подолати всі перешкоди між людиною і владою. Він міцніє в умовах економічних труднощів, коли бракує реальних рішень, які й заміняються обіцянками та демагогією, тобто коли збіг обставин виявляється надзвичайно сприятливим.
Однак популізм не є вічним, особливо
в організованих формах. Його появу можна було відзначити в Італії, коли розпалася Ліга Півночі, задушена корупцією свого керівника Умберто Боссі, й цей сюжет став демагогічним лейтмотивом антиеліт, мовляв, з’явиться технічний уряд Маріо Монті, який прислухається до голосу розуму й дотримуватиметься законів. Популізм може трансформуватися, і французький досвід тут особливо цікавий.
У Франції під час останньої виборчої кампанії, спершу президентської, а потім парламентської, можна не лише засвідчити безсумнівне відродження лівацького популізму, носіями якого частково є колишні комуністичні сили, частково гошисти з «Лівого фронту» з Жан-Люком Меланшоном на чолі. Цей популізм поєднує в собі різні смисли, і жоден не є домінуючим: ні антикапіталістичний, ні антиєвропейський, ні соціальний, ні новіший, екологічний.
Поряд із цим у Франції є інший різновид популізму, який належить до мобілізуючих чинників «Національного фронту». Ця ультраправа сила відрізняється від своїх аналогів в інших країнах тим, що чітко дистанціюється від антисемітизму, хоча й її очільниця Марін Ле Пен у січні цього року була почесним гостем балу, організованим у Відні австрійськими неонацистами. НФ не позиціонує себе в клерикальній іпостасі, мовляв, Франція є старшою донькою церкви; він однозначно є світським. Його боротьба проти ісламу має на меті досягнути рівності між чоловіками та жінками, що заперечує ця релігія. А заклики до створення більш закритого суспільства та культурної гомогенності пов’язані також із радикальними економічними вимогами – вихід із зони євро і навіть Євросоюзу – і мотивуються вирішенням соціальних питань. Фактично він промовляє від імені найубогіших верств, відтиснутих на маргінес соціального життя, кинутих напризволяще, а особливо робітників, від імені яких ліві комуністи й соціалісти говорять усе менше й менше. З’являється так званий посткомуністичний популізм правих сил.
Коротко кажучи, націонал-популізм, оновлений зусиллями НФ, стверджує дії заради універсальних цінностей. Він є егалітаристським, зокрема виступає за гендерну рівність на противагу ісламу, водночас світським і республіканським, що відрізняє його від націонал-популізму класичного зразка, який послуговується патріархальною й релігійною ідеологіями. Водночас намагається посісти місце комуністів і стати виразником інтересів робітників, але не середнього класу, який нині декласується. Такою є мутація, яка дала змогу НФ здобути додаткові голоси на останніх виборах і яка на цьому етапі є суто французькою специфікою. Можливо, це буде властиво й іншим країнам на заході континенту.