Тепер навпаки: я збагнула, що Кракову при усій його витонченості, інтелігентності, довершеності, позитивній енергетиці не вистачає багатобарвності Львова. Величні храми, відреставровані середньовічні кам’яниці, перекладена бруківка, сувенірні крамниці у Кракові – польські. Просто польські. У Львові ж переплелись, «одружились», утворивши неймовірну суміш, традиції та культури багатьох народів, які здавна жили на цій території, разом будуючи та оздоблюючи місто. І цей міжкультурний мікс живить місто, перетворюючи його не лише на правдиву культурну столицю України, а і на потужний туристичний та культурний центр Європи. ЄВРО-2012 додало Місту Лева популярності на європейському рівні, а відтак, я би сказала, темпи повернення Львова в європейське історико-мистецьке та ідеологічно-естетичне поле пришвидшились.
Водночас, Львів – це місто, яке категорично не сприйняло ідеології чинної влади у Києві, яке утворило після ухвалення мовного закону Ківалова – Колесниченка «Фан-зону української мови», і яке насправді є містом, в якому городяни знають кілька мов і використовують їх у повсякденному вжитку. Місцеве населення кепкує зі «східняків» (а це всі ті, хто походить з лівого берега Дніпра і далі на схід), переповідає старі єврейські анекдоти і може без проблем порозумітись з поляками та німецькомовними мандрівниками з Австрії та Німеччини – є українським за духом і суттю! У Львові і на Ратуші, і на вході до багатьох цукерень і крамниць написи: «Одна Україна – одна державна мова» та «Єдина мова – єдина держава». У Львові чи не щовечора у котрійсь з кнайп чи музичних майстерень виступають україномовні гурти та виконавці, і для городян це нормально та звично: врешті-решт, треба підтримувати український шоу-бізнес…
Я прислухаюсь до музик на Ринку: «Червона рута», а далі пішли «Гей, соколи», а це вже «Хава нагіла»… І ніякого вам Стаса Михайлова чи майже оголених дівиць, які співають примітивні любовні пісеньки по-російськи! Назви львівських кнайп, цукерень, кав’ярень, ресторанів мають місцевий (або ж галицький) колорит – тим часом як у Києві подібні заклади харчування мають російські назви, або ж псевдо-західні, у недолугому перекладі на українську мову… Про цінову політику власників закладів громадського харчування катма і казати: у Львові у центрі міста, просто на центральній площі (Ринок) можна пообідати за смішну, за київськими мірками, ціну (називати витрачену на обід суму не буду – підозрюю, кияни рвонуть на Львів!). А повертаючись до назв, виглядає так, ніби Київ усім демонструє свій комплекс меншовартості і плазування і перед Росією, і перед Заходом, забуваючи про стародавню свою славу хлібосольного міста, з чудовими назвами вулиць та окремих приміщень, з топонімікою, що складалася упродовж тисячоліть. І де ж ті вулиці, і ті садиби, і ті назви?! Знищені, забуті, чи то витравлені з пам’яті від часів Російської імперії та СРСР. А у підсумку, симпатичне кафе на Пейзажній алеї називається «Шампань», а бар-ресторан на Володимирській вулиці, поруч з Андріївським узвозом, носить назву «Сотка», і пропонується у ньому водка, а не горілка… Подібних прикладів у Києві можна навести сотні, і це аж ніяк не поліпшує іміджу Києва і не змінює на краще образ столиці України.
Власне, чим довше киянин перебуває у Львові, тим частіше замислюється над зовсім не культурним питанням: чому українець у Києві почувається, ніби в окупованому місті? Чому у столиці України у повсякденному вжитку здебільшого російська мова, а швидше – суржик? Відповідь елементарна: тому що Київ справді окупований! Окупований неукраїнською по суті і духу владою та її чиновниками і приспішниками. Окупований блатняком, російським шансоном, «Руським миром» та іншими, не притаманними Україні історично та стилістично, «культурними надбаннями». Окупований люмпеном, для якого найважливіше – бути ситим і мати достатньо «рублєй» на розваги, на нову шкірянку або мешти-«адідаси». Окупація вже призвела до того, що кияни у більшості спокійно або й байдужо реагують на спотворення Андріївського узвозу, на руйнування старовинних садиб в історичних кварталах міста, на закриття книгарень у центрі, тощо. «Немає людини – немає проблеми», чи то «немає народу – немає проблеми»?
Звичайно, у і Львові можна побачити контингент дівчат і хлопців в «адідасах», з пивом у руках, котрі поміж собою спілкуються «рідною матірною». У Львові також чимало вихідців зі сходу та півдня України, які погано володіють українською мовою і лише потрапивши до Міста Лева, починають усвідомлювати свою національну приналежність. Але, як на мене, у Львові цей контингент не є лідером у сенсі творення культурної політики: від культури побуту та поведінки – до культури політичної та естетичної. Києву і справжнім киянам залишається позаздрити львів’янам і час від часу, для морального та естетичного відпочинку, відвідувати місто Лева для моральної та культурної розради.
P.S. Нині прогулялась Андріївським узвозом. До недобудованих і нереставрованих будинків звикла – але от до перенаповнених сміттям смітників, від яких смердить і над якими кружляють бойові загони мух, звикнути не можу. Сміття ж, насправді, не у смітниках, хіба ні?