Тобто закликає російськомовних не вимагати від українця, щоби він обов’язково переходив на «могучий», а «допомогти йому», коли той, «ради учтивости», червоніючи і синіючи від «комплексів» (меншовартості, чого ж іще), бекаючи і мекаючи, намагається з російськомовним говорити його «могучим». Благородство російськомовного, до якого закликає автор, полягає в тому, щоби звільнити українця від цих страшних мук і великодушно дати йому право говорити «мовою», а не «язиком».
Питання про те, щоби російськомовному знати державну мову і перейти на неї в розмові з українцем навіть не стоїть. Такого рівня «благородства» у списку великих порухів душі шановного автора не передбачається.
Це ж якого рівня пиху треба мати, щоби так дивитися на представника корінної нації, яка дала державі назву, гімн, прапор і без якої не було би самої держави Україна – як на дурне теля, яке, побачивши російськомовного, починає тужитися, намагаючись говорити з носієм «могучого» могучим (де ви такого телепня бачили? – хіба що в українофобних гумористичних шоу, де українець зображений з вусами і зі шматком сала величиною з гарбуз). Фактично, це ще гірше, ніж знамениті слова політика, що українська мова – «відрижка». Бо там відкрита ненависть до українців, яка може викликати (і викликала) зворотну ненависть, а тут ніби ненависті нема, тут вас, бачите, жаліють, бідних, і звільняють від комплексів.
Але, врешті, може це і не пиха – це просто ментальність певної кількості російськомовних, яка, на жаль, відображає лише реальне місце української мови в Україні. Ми все ще не застосовуємо закони загальнолюдської психології, коли говоримо про політику. Зверхній погляд виникає автоматично у тих, за ким більшість. Автор прямо говорить, що у великих містах нікому не потрібні гламурні україномовні журнали. Що українці це селяни і для них потрібно видавати лише «Газету по-українськи». А невелика купка україномовної еліти у великих містах може собі купувати Павича чи Жадана українською. Всі задоволені – де проблеми? Нащо їх робити?
Зрозумілий погляд? З намальованої картини зрозуміло, що української нації уже нема. Єдиний спосіб її порятунку – державне «втручання» у процес і формування середовища заново оголошується паном Дубинянським мало не злочином проти демократії.
Гаразд, давайте тоді по суті. Бо це не проблема одного автора, це проблема ментальності, в якій під видом справедливості і демократії проштовхуються жахливі речі. Згадаймо, що і всі промови Гітлера були сповнені благородними почуттями: він закликав до справедливості! Для німців. Хіба це справедливо, що голубоокі «арійці», яких сама природа зробила надлюдьми, не панують у світі? Ради такої справедливості можна і газові печі побудувати.
Хіба Сталін не закликав до справедливості? Вся ідеологія СРСР була заснована на словах про «справедливість». Справедливості по відношенню «до трударів», «людини праці». «Хто був нічим, той стане всім» (що може бути більш справедливим, ніж визволити раба, підняти його з колін, дати йому і його дітям «світле майбутнє»). Тільки чомусь десятки мільйонів цих «трударів» опинилися в ГУЛАГах.
Ми бачимо, що є прийом, згідно з яким можна прикриватися високими словами заради досягнення низьких і навіть злочинних цілей.
Дуже добре, що стаття пана Дубинянського існує. Бо вона являє собою яскравий приклад результату впливу геббельсівської пропаганди, яка визначає ментальність тієї частини російськомовних, які не розуміють, нащо потрібно щось міняти у «мовному протистоянні». Мовляв, це потрібно тільки політикам, а не простим людям.
В чому ж полягає ця пропаганда? Вона полягає, скажімо, в такому: спочатку ви, використовуючи весь потенціал держави (причому тоталітарної) нав’язуєте народу чужу йому мову, створюючи такі умови, за яких велика частина цього народу переходить на цю мову, а також завозите мільйони носіїв цієї мови на територію, де живе цей народ, а коли вже справа зроблена – коли цей народ має лише десяту частину ЗМІ на своїй мові, коли запхнута в кут мова цього народу страждає від відсутності цілого ряду понять, особливо що стосується науки, – ви починаєте кричати про «права людини», про «справедливість», про непотрібність «відсталої» мови, про «не втручання держави в природній процес».
Вибачте, але це ж свинство. Спочатку ви використовуєте державу, щоби русифікувати Україну, а потім кричите, що не можна втручатися в «натуральний процес» і хай собі держава відсторониться, хай люди самі вибирають. Свинство і підлість. Це що – був натуральний процес, коли спочатку в царській Росії українську мову забороняли указами? Голодомор теж був природнім процесом? Це був натуральний процес, коли на Південь і Схід України мільйонами завозилися робітники «з Росії»? Може, натуральним процесом було те, що мова всього радянського керівництва на Україні була російською? Може, українці, які приїжджали в Київ, переходили на російську з власної волі? Чи, може, тому, що вони, якщо починали говорити українською, тут же потрапляли у розряд «націоналістів» і ризикували кар’єрою? Може, в українських вузах в СРСР все навчання велося українською, а українці добровільно переходили на «могучий»?
Ні, вся сьогоднішня ситуація є наслідком страшної русифікації України, проведеної саме державою – страшним режимом тоталітарної держави. І тепер що – хай живе «статус кво»? Держава не втручайся? Це логіка окупанта. А хто її відстоює прикриваючись криками про справедливість і демократію – Геббельс. Інша справа, що процес «реукраїнізації» має бути дуже тонким і поступовим, щоби не зачіпати людської гідності російськомовних, а їм пояснювати (перш за все російськомовним, які ще вчора – чи їх батьки-діди – були україномовні).
І велика брехня, що мови і нація де-небудь виживали лише в силу «попиту». У всіх країнах державна мова захищається з використанням всієї сили держави. У Франції, де французька мова панує безроздільно, існують закони, за якими радіостанції не мають права транслювати менше французькомовної музики, ніж встановлено. В Литві місцеві поляки вмовляли Сейм дозволити в місцях, де їх 90%, писати маленькими буквами назви населеного пункту та вулиць польською мовою під назвами литовською – не дозволили. У Латвії російськомовним, які приїхали в радянський період, не дали права громадянства і голосування. Держава, яка в міру, не перегинаючи палку, захищає державну мову – тоді вона є. Інакше її нема, а є «територія». Територія, яка тоді стає практично незахищеною перед намаганням її «приватизувати» сусідніми державами. Україна є сьогодні такої територією. Без реальної держави. Питання – чи буде держава, чи територія, де буде панувати вищеописана «логіка справедливості» окупантів (менше всього претензій до самих російськомовних, більшість яких стали такими з примусу і швидше є жертвами тоталітарної системи).