Європейський суд із прав людини (ЄСПЛ) визнав незаконним арешт екс-міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка. У рішенні суду наголошено, що у справі Луценка сім порушень Європейської конвенції з прав людини: два порушення параграфа 1 статті 5 (право на свободу і безпеку), порушення параграфа 2 статті 5 (право бути поінформованим щодо причини арешту), два порушення параграф третій статті 5 (право оскаржити своє утримання під вартою) і порушення статті 18 (обмеження щодо використання обмеження права). Причому порушення ці допущені на всіх рівнях – від Печерського райсуду, який безпосередньо розглядав справу, до Апеляційного суду України, що відхилив звернення Луценка без належної відповіді на його доводи, і не дав адекватну відповідь на прохання низки народних депутатів, підтриманих омбудсменом, щодо звільнення Луценка під грошову заставу.
І от тепер, не захотівши вчасно взяти заставу в екс-міністра, держава Україна, згідно з рішенням ЄСПЛ, повинна витягати гроші зі своєї кишені, тобто виплатити Луценкові 15 тис. євро моральної компенсації.
Восторжествувала справедливість? Так, восторжествувала. Але частково. Бо ж де-факто винними у брутальних порушеннях прав Юрія Луценка судовою владою держави Україна стали геть усі українські громадяни – від щойно народжених немовлят до столітніх ветеранів. Адже компенсацію (тобто понад 150 тисяч гривень) буде виплачено за їхній рахунок, з бюджетних коштів. Як, до речі, і в інших справах – за рідкісним винятком, зовсім не політичних, – котрі держава Україна регулярно програє в ЄСПЛ. Ба більше – програє і програватиме далі, бо ж Україна – один із лідерів у плані скарг до ЄСПЛ й один із лідерів подібних програшів у європейському масштабі.
Звичайно, мені не шкода своїх грошей, я би ще додав і додав, аби тільки Юрій Луценко вийшов на волю, а за ґратами опинилися ті, кого хотів туди відправити В’ячеслав Чорновіл (і відправив би, якби одержав владні важелі). Але давайте запитаємо себе про річ елементарну: чому у випадках, коли вся судова система – знизу догори і згори донизу – демонструє перед усією Європою свою некомпетентність, корумпованість і відверту дурість, чому за це немає відповідальності (в тому числі і фінансової) з боку тих, хто таку систему безпосередньо формував, формує і буде формувати, а також тих, хто працює у ній, ухвалюючи іменем України антизаконні рішення? Чому по кишенях у цьому випадку б’ють усіх громадян, а не конкретних винуватців? Бо ж якщо ці самі винуватці відбудуться (у кращому разі) доганами й позбавленням премій, то вони й далі чинитимуть те, що чинили, чи не так?
А якщо так, то відкриймо чинну (принаймні, офіційно) Конституцію України і прочитаймо у ній: «Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом». Ось і ключ до відповіді на питання, хто мусить сплачувати компенсацію українським громадянам, права яких порушило здійснене іменем України судочинство.
Найперше це, звичайно, конкретні судді, задіяні у справах, – знизу догори. По-друге, той персонаж у президентському кріслі, з подачі якого суддя – «нотаріально завірений» Європейським судом порушник прав людини -вперше вдягнув суддівську мантію. По-третє, ті депутати, котрі проголосували свого часу за безстрокове призначення цього судді. І, нарешті, ті, хто цього суддю свого часу рекомендував на посаду. От, скажімо, 5 липня 2012 року, – через день після того, як надійшла звістка про результати розгляду справи Луценка в ЄСПЛ, – у Верховній Раді України розглядалося, в числі інших, питання «Про обрання та звільнення суддів». Доповідачі – солідні: голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів та заступник голови Вищої ради юстиції. На все це питання знадобилося …2,5 хвилини. Ну, а потім сім десятків добре вишколених та оплачуваних (з бюджету, між іншим, тобто з народних грошей) руконогих істот з депутатськими значками натиснули на дві з половиною сотні кнопок – і потрібні рішення відбулися. Без зайвих роздумів і слів, без дискусій і «просвічування» кожного претендента на посаду.
Я розумію, звичайно, що для цих руконогих істот, для відповідальних осіб рекомендаційних інстанцій та для суддів-«колядників» (не кажучи вже про Віктора Межигірського) і 15, і навіть 150 тисяч євро – дрібниці, але ж важливий принцип. Бо ж у разі його реалізації, крім фінансового покарання, у кожному конкретному разі слід буде публікувати прізвища всіх причетних до призначення конкретного судді – порушника прав людини на посаду і суми штрафів, накладених на них. Публікувати в «Урядовому кур’єрі» та в «Голосі України», а також оголошувати по Першому національному. Народ має право знати своїх героїв – але й антигероїв також.
Зрозуміла річ, нинішні руконогі у Раді та їхні ляльководи ніколи не підуть на ухвалення подібного закону, але ж існує ще й опозиція, існують структури громадянського суспільства, які могли б підготувати належний законопроект – і зробити його складовою програми радикальних змін в Україні. Як там говорили у таких випадках давні римляни? Viam supervadet vadens? Шлях подужає той, що ним іде?