Проте поза полем уваги політиків та експертів залишилася одна дуже важлива обставина, яка пояснює, чому цей законопроект так поспішала ухвалили – за будь-яку ціну – владна більшість і чому його поставили на голосування – всупереч регламенту і домовленостям у Верховній Раді – одразу після бліц-візиту до Києва голови адміністрації президента Російської Федерації Сергія Іванова. Як видається, ляльководи, котрі стоять за номінальними авторами законопроекту та за багатьма начебто можновладними персонами української політики, мають кілька сценаріїв, той чи інший із яких намагатимуться реалізувати після набуття чинності новим мовним законодавством. І згадана щойно обставина пов’язана зі сценарієм, втілення якого може мати наслідком повну інтеграцію України в «Русскій мір». Причому – ще до початку мовної русифікації та незалежно від неї.
Отже: як відомо, державна мовна політика від Партії регіонів і Ко санкціонує ситуацію, коли громадянин України може практично повністю ігнорувати державну мову, не знати її і не користатися нею в офіційних відносинах, і йому повинні бути створені всі умови для цього. Коли ж таких громадян на території певного регіону («регіон – окрема самоуправна адміністративно-територіальна одиниця, що може складатися з Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села» – ст.1 законопроекту) чимало, тобто понад 10%, вони мають право вимагати запровадження ре6гіональної мови, яка функціонуватиме паралельно із державною, якою вестиметься вся документація і яку муситимуть знати всі офіційні особи цього регіону – реально ж і працівники мас-медіа, освіти, медицини, бізнесу тощо.
А ці 10% та більше відсотків матимуть можливість дружно ігнорувати сам факт існування державної мови (номінально хіба що крім служби у війську; але як призивати до нього солдата, який не володіє державою мовою на цілком законній підставі? чи формувати окремі підрозділи й частини за мовно-етнічною ознакою?). Відтак найбурхливіші процеси можуть розгорнутися зовсім не на сході чи півдні України, а у двох західних областях, а саме – на Закарпатті та Буковині.
Згідно із даними Всеукраїнського перепису населення, на Закарпатті серед населення трохи більше, ніж 12%, становлять угорці. Зараз осіб, котрі звуть себе угорцями, може виявитися помітно більше – це вигідно, адже нинішня влада Угорщини надає чималі преференції закарпатським угорцям й активно роздає їм угорські паспорти. Додамо до цього, що у Будапешті знову ведуть мову про «Велику Угорщину» й особливо не приховують, що вважають Закарпаття (чи, принаймні, значну його частину) угорською територією, ведучи відповідну роботу – без жодного спротиву з офіційного українського боку – серед місцевих угорців, під’юджуючи місцеві радикальні елементи.
Відтак у низинній частині Закарпаття практично всі тією чи іншою мірою володіють угорською мовою, тому у разі її оголошення регіональною особливих конфліктів в перший час не виникне, а от у гірських районах, де живуть гуцули, конфлікти просто-таки неминучі. Бо далеко не кожен гуцул захоче вчити угорську, причому на такому рівні, щоби розуміти фінансові документи чи адміністративні акти, виконані нею. Тим часом нове мовне законодавство фактично вимагатиме цього.
Ні, ти, звісно, можеш не вчити регіональну мову, але тоді не перебуватимеш на державній службі чи не займатимешся бізнесом. На перший погляд – по-європейському, реально ж – зовсім ні, адже твій візаві має право ігнорувати державну мову. Тому ініціювати конфлікт спершу локального, а потім широкого масштабу там дуже просто. Скажімо, прийшов угорець-бізнесмен до гуцула-чиновника – й угорською все йому. Мусиш розуміти й відповідати! А той скаже щось не так, чи то спересердя, чи то з незнання…
Навіть без спеціально влаштованої провокації міжособистісний конфлікт може швидко перерости в «гарячу» стадію. А далі, скажімо, три гуцули прийдуть «розбиратися» з кривдником-угорцем. Потім десятеро угорців прийде бити гуцулів. Потім – стінка на стінку. І при цьому виявиться, що масово постраждали не просто угорці, а громадяни Угорщини… Що далі? Спершу почнеться істерика у деяких ЗМІ Угорщини відповідної орієнтації (якій не можна буде поставити бар’єри – за ст. 24 мовного законопректу:«Держава гарантує свободу прямого прийому радіо- і телепередач із сусідніх країн, які транслюються такими самими або схожими до державної мови або до регіональних мов й мов меншин України мовами, і не перешкоджає ретрансляції радіо- і телепередач із сусідніх країн, які випускаються в ефір такими мовами»). А потім через кордон посуне кілька тисяч добровольців-«миротворців», яких не зможуть стримати ані дипломатичні ноти протесту, ані розвалене вщент українське військо, ані корумповані прикордонники. І піде-поїде…
Ще серйозніша ситуація на Буковині. Там за даними перепису 2001 року було 12,5% румунів та 7,3% молдован, відтак сьогодні – знов-таки, у зв’язку з преференціями від румунського уряду й роздачею румунських паспортів (не забуваймо, що і Румунія, й Угорщина – члени Євросоюзу) – можуть назвати себе румунами до 20% місцевого населення. Запровадження румунської як регіональної виглядає тут неминучим, так само, як і рішучий спротив румунізації краю з боку впливових тут радикально-українських політичних сил. І знов-таки, виникне ситуація, коли травмованими у випадковій (чи добре підготовленій сутичці) виявляться не просто ті чи інші персони, а громадяни Румунії. Знов-таки, гасло «Траяску Романія Маре!» сьогодні дуже популярне серед політиків певного ґатунку у Бухаресті, і навіть в уряді є його симпатики. Тому палка підтримка прорумунським радикалам і сепаратистам Буковини з того боку кордону гарантована. З відповідними наслідками.
І при цьому не слід забувати про те, що нинішні уряди Угорщини та Румунії зацікавлені в тому, щоби «перевести стрілки» на когось і тим зміцнити своє становище. Ось, скажімо, румунський прем’єр спійманий на плагіаті – але не йде у відставку, попри вимоги опозиції і громадськості. Найкращий вихід для нього в цій ситуації – приєднання якоїсь населеної румунами території Буковини, скажімо, колишнього Герцаївського повіту, бо це спише геть усі його гріхи. А угорський уряд має значні проблеми з керівними органами Євросоюзу, і відволікти увагу співгромадян від цих проблем втіленням ідей «Великої Угорщини» у життя – чи це не вихід, бодай тимчасовий? Тим більше, що режим Януковича жодною симпатією у провідних країн ЄС не користується, отож слід поспішати…
Але ще більше мають поспішати ляльководи режиму Януковича. Бо ж і чинні в Угорщині та Румунії уряди не вічні, і в Україні ситуація може змінитися. А тут – така нагода: буквально за пару літніх місяців можна вмілими діями «підігріти» до належного градусу етнополітичну ситуацію на Закарпатті та Буковині, а там – і «гарячий» конфлікт, наслідком якого стане звернення до «братньої Росії» з проханням «захистити український народ від зловмисних підступів агресивних держав НАТО».
Можна не сумніватися, що допомога буде надана вчасно, навіть дещо раніше, ніж пролунає заклик. І що так буде подана у мас-медіа, що більшість українців не те, щоби протестуватиме, а навіть вітатиме «братерську допомогу». Ну, а далі – російські бази на західному кордоні України, далі – постійна присутність російських військ у вигляді гарнізонів у стратегічних пунктах, далі – беззастережний виграш потрібних партій (потрібних ляльководам, тобто, ймовірно, не тільки і не стільки Партії регіонів, скільки інших новомодних проектів з їхньою «укрАинской мечтой») на осінніх виборах до Верховної Ради – і таке інше.
При цьому ті, хто голосував за законопроект №9073 та лупцюванням своїх опонентів у Раді забезпечував його проходження можуть не мати зеленого уявлення про існування подібного сценарію і про справжню мотивацію такого поспіху (адже куди логічніше було би, на перший погляд, ухвалювати подібний закон восени, під самі вибори, щоби мобілізувати свій електорат). Але це не має жодного значення – досить того, щоб усвідомлено діяли штатні й позаштатні ляльководи, спрямовуючи «кнопкодавів» та агентів упливу (не тільки у Києві, а й у Бухаресті та Будапешті) з тим, щоби на початок осені визріли й перезріли «гарячі» конфлікти, якими можна буде скористатися для фактичної воєнної окупації України і перетворення її на невід’ємну складову «Русского мира». Треба поспішати, підстьобують виконавців, час не чекає!
Хоча, звичайно, одного лише сценарію на всі випадки життя у них бути не може. 2004 року та сама публіка, яка сьогодні веде ігрища із законопроектом №9073, істотно прокололася, не маючи запасного варіанту відповіді на несподівані для неї масові акції народного протесту. І це теж слід врахувати.