Перші живуть у вимірі радянської імперії, в якій немає освіченості, культури, свободи, а також таких банально простих понять, як повага до батьківщини, історії, мови… Другі хочуть бути (і вже давно б були) частиною Європи, якби не совєтський пісуар, що тягне їх у імперське минуле, у простір євразійства. Ці перші чомусь мають ілюзію, що російська мова як друга державна дасть їм прилучитися до величної і могутньої Російської культури. Тільки вони чи не усвідомлюють, чи не хочуть приймати того факту, що Росія — це монгольсько-угро-фінський простір («Буранівські бабушкі» на цьогорічному «Євробаченні» в Баку чи не вперше масово заявили світові, що російська культура саме така). А ті, хто начебто прагнуть надати російській мові статус другої державної силовими методами, не здатні діяти у правовому полі. І для них відповідальності перед народом, який їх обрав, не існує.
Події у Верховній Раді, що сталися 3 липня, цілковито відповідають стилю «пацан сказал — пацан сдєлал». За день до того в медіа пролунала думка депутата-«лінгвіста» В. Колесніченка, який висловився, що галицький діалект — не діалект, це щось, що псує чисту і джерельну українську мову Слобожанщини, солов’їну Шевченкову мову. Західноукраїнську говірку, регіональну мову Галичини, було чіста-канкрєтно «по-науковому» названо «відрижкою». Глибина лінгвістичних знань українських парламентарів вражає. І змушує замислитися ось над чим: якщо сьогодні галицька говірка, західноукраїнські діалекти названо «відрижкою», то хто знає: може, через якийсь час і українську мову Шевченка буде так само названо «відрижкою» чи ще якимсь побічним явищем суспільного метаболізму, як вважала тьотя Мотя з Курська в комедії М. Куліша?
Читайте також: Закон про мови: регіонали-«безпрєдєльщики» не помічають безпомічних опозиціонерів
Законопроект «Про засади державної мовної політики» С. Ківалова і В. Колесніченка має на меті нібито врегулювати мовне питання в Україні, яка потерпає від засилля регіональних мов, чи не в кожній області нацменшини волають про допомогу, бо їм забороняють використовувати їхню мову в побуті. І ніхто не бачить, що, наприклад, на Закарпатті в деяких селах навіть вулиці чомусь написано угорською мовою… А в Криму всі написи на дорогах, усі вулиці — тільки російською мовою. І хоча депутати, автори закону, запевняють, що їхня мета — найчесніша: зберегти мови нацменшин у регіонах, проте навіть у обґрунтуванні законопроекту все починається зі старої пісні про порятунок російської мови: «…у 2006-2007 рр. понад 20 місцевих рад сходу та півдня України прийняли рішення про надання російській мові статусу офіційної або регіональної мови в межах своєї адміністративної одиниці… На новий рівень розгляду питання мови піднялося 1 березня 2008 року на ІІ-му Всеукраїнському з’їзді депутатів усіх рівнів в Сєверодонецьку Луганської області. Декілька тисяч депутатів різних рівнів… схвалили «Декларацію прав російської культури та культур інших народів України». Отже, пояснювальна записка показує справжні мотивації її авторів.
І що ж, як незабаром депутати-лінгвісти раптом скажуть, що всі ці мови нацменшин — якась тарабарщина, якась чергова відрижка? Й рятувати треба тільки одну мову — найбільш загрожену й упосліджену російську. Розробникам Європейської хартії міноритарних мов і в жахливому сні не могло примаритись, що в чудо-державі Україні колись російську мову назвуть мовою, якій щось загрожує, мовою-меншиною, порівняно з каталонською чи кельтською мовами.
Від політиків, які силою м’язів проштовхували голосування 3 липня, годі чекати адекватних дій. Ще 2 липня представники Партії регіонів у ефірі запевняли про те, що законопроект не буде проголосований, допоки не будуть опрацьовані всі поправки до нього у профільному комітету Верховної Ради. Спікер Володимир Литвин обіцяв, що голосування за законопроектом не відбудеться на цьому тижні. І лише представники Партії регіонів казали, що коли вони захочуть, тоді законопроект і проголосують. А перші слова після голосування М. Чететова — «Оцените красоту игры. Мы их развели, как котят. Я не знаю, что они будут делать на выборах». От і рівень депутатів Верховної Ради: закони в ньому приймають, аби «сдєлать». І Україна їм до лампочки.
Читайте також: Мовні міфи Сходу і Півдня
Нардеп Колесніченко на зауваження журналіста, що депутати «кинули» народ України, відповів: «Ви – не народ України». Тобто ті, хто виступають проти розколу України за мовною ознакою, хто виступають проти повернення України у простір СРСР або євразійства, — не Україна. Так, депутат може легко відмахнутися від своєї держави, від своїх виборців, мовляв, його у Верховну Раду поставили не люди, а Партія регіонів. Маємо тотальне паплюження норм права, принизливе ставлення до української нації, яку відверто називають бидлом.
А якщо вже сьогодні партія влади називає народ бидлом, то чим закінчиться прийняття цього закону про мови в Україні, який уже розсварив Україну, який сприяє федералізації країни й поетапному розколюванню на дві частини — одна з яких легко повернеться в Європу, а друга — застрягне у радянських відрижках хамства і плебейства. Бо політики, які розставляють силовиків біля місць голосування, аби проштовхнути те, що їм потрібне, порушуючи всі правові норми, — загарбники. Ці люди ніколи не куруватимуться законом, нормами права, а отже, ніколи не зможуть побудувати держави, яка дбатиме про громадян, а не даватиме олігархам усе коштом уярмленого народу. Час змінюється, а принципи імперської політики лишаються незмінні.
І законопроект Ківалова-Колесніченка — спроба відвернути увагу від фінансово-економічної поразки нинішньої влади, яка позиціонувала себе як влада господарників, фахових економістів. Влада розписалася у своїй безпомічності в цьому питанні, а тоді взялася за мову. Тільки ця скриня Пандори небезпечна для тих, хто її відчинив.
Нинішні депутати від влади, певно, думають, що головне — бути послідовними: пацан сказал — пацан сдєлал. Тільки українська нація не бидло. І прийняття цього законопроекту, всупереч нормам права, в силовий спосіб, означає одне: українці будуть змагатися за своє право і будуть показувати, що нардепи, які живуть із податків громадян такої ненависної України, виконують волю виборців, а не навпаки.
Сьогодні вони забрали мову. Завтра заберуть квартири. Післязавтра — життя.
Тільки чи потрібно починати велику війну з танками, зброєю і кров’ю? Бо стратегія нинішньої влади може погано закінчитися для неї самої.
Тепер або вето Президента.
Або casus belle.