От заходилися справляти 1150-ліття російської державності у Новгороді замість того, щоби святкувати спільний східнослов’янський ювілей. Бо ж, бідкається академік, Київська Русь була державою, в якій укорінені всі три східнослов’янські народи, а не якийсь один із них, адже ж вони разом творили православну східнослов’янську цивілізацію, яка тепер є їхнім спільним (а не лише російським) надбанням, бо ж Україна у складі Російської держави відігравала роль повноцінного суб’єкта історичного розвитку, а не якоїсь там території з колоніальним статусом. І загалом, чому «Русский мир», а не «східнослов’янський», де все по-братерськи поділено на трьох? «Зважаючи на декларації чиновників, зайнятих у цьому проекті, «Русский мир» для них не пов'язаний з нинішніми українцями чи білорусами, – пише він у статті «Русский мир» и Украина».
Мовляв, патріарх Кірілл і РПЦ правильно розуміють поняття «Русского мира» (і то все наклепи, що йдеться про поглинання росіянами українців), а от інші… «На жаль, не сприяють ствердженню ідеї «Русского мира» в Україні й висновки (які нерідко зустрічаються в дослідженнях російських авторів) про те, що Росія – це окремий цивілізаційний материк зі своїм особливим шляхом розвитку. Але якщо припустимо говорити про російську цивілізацію, то чому не можна про українську чи білоруську? А якщо це можливо, до речі, деякі українські культурологи так і роблять, тоді місця для «Русского мира» в Україні справді немає. Зі сказаного випливає, що ідея «Русского мира» не стала в Україні такою, до якої наша держава могла би бути органічно причетною. Значною мірою у зв’язку з теоретичною аморфністю у визначенні її змісту, а також неадекватними зусиллями, спрямованими на її ствердження. Свідомо чи несвідомо зусилля ці зводяться російськими культурними центрами до акцій не спільносхіднослов’янского звучання, а натомість виключно російського».
Я навів таку величеньку цитату, бо вона є квінтесенцію певного настрою, який побутує у середовищі «реєстрових русофілів» України, які, втім, називають себе прихильниками «слов’янської єдності» чи адептами «східнослов’янської цивілізації». Академік Петро Толочко серед цієї публіки посідає далеко не останнє місце і вирізняється на тлі істеричного невігластва та відвертого чорносотенства, які панують у цій спільноті. І коли вже його починає заїдати відверто імперський, шовіністичний та українофобський характер ідеології «Русского мира», то, вочевидь, такий характер зовсім не є вигадкою якихось зловмисних «українських етнопатріотів». І хоч би як Петро Толочко намагався вигородити патріарха Кірілла, мовляв, він говорить зовсім інше, його в Україні неправильно розуміють і так само неправильно перекладають ці слова українською мовою – треба не «російський», а «руський», – це не дуже допомагає навіть самому академіку, бо ж добре відомо: не за словами їхніми ви пізнаєте їх…
Читайте також: Русскій мір як технологія
Позаяк, власне, про що йдеться? Про те, що радянські ідеологеми «Київської Русі як колиски трьох братніх народів» та «спільної історичної спадщини східних слов’ян» у сучасній Росії, якщо й не відкинуті остаточно, то відсунуті на маргінес і публіцистики, і політики, і «науки», під якою Кремль розуміє обґрунтування його претензій на гегемонію у Східній Європі. Ба більше, змінилося й ставлення до концепції Малої Русі, яка була популярною в часи Російської імперії. Згадаймо, скільки тоді друкувалося в Петербурзі чи Москві «малоросійських віршів», скільки ставили там «малоросійських опер» (ба, коли їх забороняли на теренах підросійської України, то можна було вільно ставити ці речі у столицях імперії, прикладів чого маємо чимало), долею скількох «малоросійських талантів» (включно із Тарасом Шевченком) переймалися освічені вельможі-великороси… Де все те, бодай і в новітніх формах «дружби народів»? Коли «молодша сестра» звітувала перед «старшою сестрою», коли російські вокально-інструментальні ансамблі охоче виконували сучасні та народні українські пісні, коли Тарапунька й Штепсель були улюбленцями російської глибинки? Ой… Тепер хохли або нікчемні боягузи (фільм «Кандагар»), або підлі зрадники («Матч»), або криваві зарізяки («Ми з майбутнього»). А якщо і трапляються серед них позитивні екземпляри, то обов’язково розмовляють російською, бажано із московською чи принаймні одеською вимовою і беззастережно підкоряються «истинно русским» людям у їхній боротьбі за Велику Державу.
Звичайно, кілька слів про «братній народ України» в Москві знайдеться кому сказати. Але обов’язково з «доважком» у вигляді твердження: «та, власне, ми і ви насправді єдиний православний народ». А це на практиці означає, що в концепції «Русского мира» бракує місця не лише для українського народу, а й для «народу Малої Русі» з усіма відповідними галушко-шароварними сентиментами. Не можна. Бо небезпечно. Адже не тільки із свідомого українства, а навіть із малоросійства, як переконує досвід історії, постійно проростає щось якщо й не щиро незалежницьке, то автономістське. Орієнтована на Москву Малоросія – від Івана Брюховецького до Петра Шелеста – водночас завжди прагнула до політичної автономії та культурної тожсамості. А що таке реальна автономія? Це зародок незалежності, і якийсь Мазепа обов’язково рано чи пізно схоче виростити з цього зародку щось дуже й дуже неприємне для Москви. Отож єдиний вихід у межах доктрини «Русского мира» перетворити Україну на «благодатный юг России».
Читайте також: Кіріл дискредитує ідеї "русского міра"
Це, так би мовити, програма-максимум. А яка програма-мінімум? Академіку Толочку варто було би звернути увагу на те, скільки разів уже патріарх Кірілл та інші московські гості у Донецьку та Луганську говорили про чесноти «народу Донбасу», про його унікальну роль не лише в Україні, а й у всьому світі. Все чітко і зрозуміло: якщо не вдасться проковтнути всю Україну, то можна буде її принаймні би понадкушувати. Під прикриттям бідкань високочолих москвофілів з приводу того, що, мовляв, «українські етнопатріоти» неправильно трактують пречудові ідеї «Русского мира», а московські чиновники їх, у свою чергу, неправильно втілюють, зневажаючи і відкидаючи все українське. Невже ж курс Путіна-Ґундяєва з якогось дива може втілюватися неправильно під безпосереднім наглядом та керівництвом «кремлівських чекістів»?