Каюсь – коли 18 квітня 2007 року Мішель Платіні оголосив, що Україна в купі з Польщею прийматиме Євро-2012, я дуже зрадів. І хоча у душі одразу прокинувся одвічно український хробачок, мовляв, все одно як завжди все профукають, спочатку був настрій, що варто. Варто здивувати всіх і зробити справжнє свято. Всім – і державі, і простим людям. Кожному на своєму рівні.
Звичайно, життя дуже швидко все розставило на свої місця. Реверанс, зроблений Європою в бік України, був бездарно знехтуваний – про це вже можна відверто говорити, хоча до кінця чемпіонату ще більше двох тижнів. Абсолютно в усіх аспектах, в яких тільки не розглядай.
З економічної точки зору зрозуміло, що замість обіцяних зарубіжних казкових інвестицій всі ці стадіони, дороги, аеропорти тощо будувалися за рахунок державного бюджету – тобто, кожного українця. Так само зрозуміло, що чимала частина з цих коштів осіла в кишенях відповідних чиновників та підрядників, наближених до влади. Звичний аврал, в якому тільки й вміють працювати наші чиновники, як завжди провалився – найкращим свідченням цьому є сумнозвісний термінал «D» в аеропорту «Бориспіль», який Янукович помпезно відкривав напередодні Євро. Чемпіонат у розпалі, а він досі зачинений і не функціонує. Цілком зрозуміло, що якість виконання робіт на усіх об’єктах до чемпіонату – вкрай низька, варто лише згадати так звану реконструкцію Андріївського узвозу в Києві, де на другий день після його офіційного відкриття з’явився «фонтан Попова». В цілому, замість обіцяного економічного буму ми отримали суперзатратний для стагнуючої економіки проект «потьомкінської дєрєвні» з наперед закладеною величезною збитковістю, яка ще довго буде бити по кишенях кожного в цій країні, окрім тих, хто розпилює держбюджет та політиканів з правлячої партії.
В сенсі просування бренду «Україна» – це Євро навпаки загрожує ще більш утвердити нашу країну в свідомості європейців в якості «псевдо-Європи», що не вдалася, де все навпаки. Де прямо біля фан-зон грабують іноземців, а п'яні охоронці, натомість, б'ють людей за те, що ті просто наближаються до паркану. Де в, з дозволу сказати, кемпінгу для шведських вболівальників на Трухановому острові, шведи змушені, вибачте за натуралізм, справляти природні нужди в совкове «очко», бачачи при цьому сусіда. Де київські таксисти возять іноземців з Володимирської до Майдану (2 хвилини пішки) через Лук'янівку і беруть за це з 200 грн. Де гамбургер в донецьких готелях коштує 90 грн. Де розрекламовані поїзди Hyundai, на які витратили дикі бюджетні кошти і проїзд в яких цих же диких грошей коштує, ламаються і приходять з двогодинними запізненнями. Де роблять головного ворога з футбольних фанатів пубертатного віку, натомість, міліціонер на запитання про дорогу до стадіону, вдає широку посмішку, каже: «Ноу проблем» та йде далі. Де нахабні можновладці розповідають на камеру про 100 %-ну готовність до футбольної першості, при тому, що після кожного дощу в столиці провалюються щойно «відремонтована» дорога.
Де, щоправда, є прекрасна кухня та природа, дуже гостинні в більшості люди, що пускають безкоштовно жити до себе гостей, красиві дівчата та вкрай дешеве, у порівнянні з Європою, пиво. Що, проте, цілком нівелюється черговим хворим на гіпертолерантність англійським журналістом, який побачить расизм в усьому, де він є, а особливо там, де ним навіть не пахне. Додам до цього «прекрасний» імідж, що усіма своїми діями та словами за останні 2 роки створила Україні нинішня влада та фактичний бойкот керівниками європейських країн матчів першості в українських містах – і ми отримаємо майже апокаліптичну картинку повного, всеохоплюючого провалу на всіх фронтах.
Отож, варто чи ні? Так, варто. Адже, врешті-решт, право на проведення цього чемпіонату заслужила вся країна, а не тільки пан Суркіс завдяки вдалим закулісним іграм, які також, вочевидь, мали місце. Заслужила Помаранчевою революцією 2004-го року, яка настільки вразила Європу, що навіть два роки постпомаранчевої сварки всіх з усіма не завадили віддати нам право на проведення Євро. Врешті, всі стадіони та дороги, якими владна камарилья посилено намагається пускати пил в очі, побудовані за гривні, які приносять в бюджет прості українські платники податків. Зрештою, не дивлячись на різноманітні забобони, до України вже завітали декілька десятків тисяч іноземних гостей, що дуже важливо для країни, де більшість населення ніколи не виїздить за межі свого населеного пункту – ось вона Європа, зовсім поруч. Не дивлячись на дешеву «показуху», на яку тільки і здатна нинішня владна команда, країна й справді робить з цим Євро величезний крок вперед – в першу чергу, в плані лікування власної меншовартості, за якою ми начебто ні на що не здатні. Виявляється, здатні, не дивлячись ні на що та кого.