Проте поза полем уваги практично всіх дискутантів з усіх таборів залишилася надзвичайно важлива проблема: для кого готуватимуть випускників шкіл та вишів навчальні заклади тих областей (регіонів), де другою мовою – де-факто нарівні з державною – стане російська (майже половина країни), румунська (Буковина) та угорська (Закарпаття) мови?
Власне, йдеться про речі засадничі, навіть якщо відволіктися від певних змістовних нюансів різниці між україномовною й іншомовною-в-Україні освітою: про термінологію інженерної справи та юриспруденції, медицини і бухгалтерії – і так далі, і таке інше. Тобто – про здатність фахівців з вищою та працівників із середньою освітою розуміти один одного під час виконання професійних обов’язків. Іншими словами – про єдиний інтелектуальний, правовий та виробничо-технологічний простір країни.
А ще – про спроможність громадян служити в силових структурах, передусім в армії, де навіть за законом імені Ківалова-Колесніченка зберігається принцип української мономовності. Ясна річ, і сьогодні в більшості регіонів та в більшості сфер діяльності існує двомовність, а то й тримовність (не забуваймо про англійську, яка – незалежно від законів України – є мовою міжнаціонального спілкування сучасного світу); але базовою практично всюди, крім хіба що бізнесу, є українська. Нею виписані закони й нормативні акти, за порушення яких карають (чи, принаймні, мусять карати); зрештою, нею написана Конституція, де зафіксована права та обов’язки громадян.
І от у разі ухвалення законі імені Ківалова-Колесніченка все це руйнується. Хай непослідовно, хай погано, хай недосконало – але впродовж останньої чверті століття, починаючи з часів «пізньої» перебудови, в Україні таки щось робилося, аби перетворити уламок совєтської імперії на певну цілісність за допомогою мовного чинника. І не просто руйнується: відкриваються всі можливості для територіальної та мовно-національної фрагментації країни. Зауважмо: і російська, і румунська, й угорська мовні спільноти вже зараз мають усебічну потужну підтримку з боку відповідних держав. І навіть якщо винести за дужки політичні чинники (від спроби створення відповідних автономій до розколу України з наступним приєднанням частин її території до «материнських» держав), то неодмінним практичним наслідком впровадження новітнього мовного законодавства стане класична ситуація на кшталт «моя твоя нє понімай», тобто неспроможність випускників шкіл та вишів неукраїнського мовного режиму повноцінно інтегруватися у соціальну й виробничу інфраструктуру якщо не всієї України, то її більшої частини.
Саме це, як видається, і є програмою-мінімум авторів й ініціаторів закону імені Ківалова-Колесніченка (ясна річ, не самих цих персонажів, бо для цього потрібен певний інтелектуальний потенціал). Максимум – це, як уже було сказано, розкол і ліквідація соборної Української держави, мінімум – це розкол і різке зменшення людського потенціалу України, «висмоктування» значної частини молодого покоління (передусім фахівців) за межі держави. Бо ж де буде затишно й органічно почуватися випускник навчального циклу з румунською мовою навчання, звиклий до румунськомовного ж правового та інформаційного простору? Ясна річ, у Румунії. Адже йтиметься не про «домашнє» володіння мовою, а про її літературний рівень та професійний сленг.
Відтак молодь з Буковини силою конкуренції (адже вона не знатиме чимало того, що знатимуть її однолітки, що закінчили україномовний освітній цикл) витіснятиметься до Румунії. І буде з того щаслива, навіть заміщаючи на вакантних не надто високо оплачуваних місцях тих румунів, які подалися на заробітки до більш розвинених країн Євросоюзу.
Так само відбуватиметься й на Закарпатті. Але основна маса випускників шкіл і вишів, які де-факто майже повністю «випадуть» з-під сфери дії української мови, для яких вона стане необов’язковою в силу витіснення не лине з навчання, а й зі сфери офіційного спілкування, із контексту освітніх процесів – це так звані «російськомовні» сходу й півдня України. Адже вся сіль новітнього мовного законодавства в тому, щоби громадянин Української держави міг не знати ані слова українською мовою, не відати нічого про українську культуру та не звертати увагу на українські національні інтереси – й водночас не відчувати від того жодного дискомфорту.
Уже зараз школи України з російською мовою навчання здебільшого відтворюють російсько-совєтські соціокультурні настанови в молодіжному середовищі, чому немало сприяє й домінуючий у певних регіонах уплив мас-медіа Російської Федерації. Далі ж, у разі ухвалення відповідного закону, випускники шкіл й особливо вишів зможуть адекватно почуватися і професійно працювати або в межах своїх «особливих» регіонів (що сприятиме розколу країни), або в Росії (імперські амбіції влади якої у ближчі роки потребуватимуть притоку молодої, енергійної, кваліфікованої й відданої ідеям «Русского мира» робочої сили).
І тут саме час звернути увагу на те, що заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді Вадим Колесніченко активно займається не тільки «боротьбою зі злочинною ОУН-УПА» та «захистом прав російськомовного населення», а й різного роду молодіжними проектами – ясна річ, спільно з росіянами, у межах ідеології «Русского мира» та «спільного євразійського простору». І попри свою відверто антиукраїнську діяльність його партійний стілець за ці роки під ним жодного разу не захитався. А це дає всі підстави стверджувати, що не лише Колесніченко й Ківалов продають Україну (в даному випадку – значну частину української молоді) іноземним державам, а й уся їхня партія є таким собі торговим домом із прикритого пишномовними словесами розпродажу України в обмін на власні статки.