І в цій бійці розбили голову одному із опозиціонерів (та так, що кров залила весь одяг), відставному генералові з репутацією чесного й сміливого вояка. Що сталося б наступного дня, або навіть того самого? А ось що: або ж (це найм’якіший варіант) офіцерство національної армії вбралося в у цивільні накидки і пов’язки на стегнах і, гучно стукаючи в тамтами, зібралося на майдані поблизу урядових споруд, вимагаючи від парламенту позбавити депутатського імунітету нападників і віддати їх під суд за побиття генерала, або ж (варіант більш жорсткий, а водночас і більш реалістичний) приїхало туди ж в польових одностроях на танках і бронетранспортерах з відповідними наслідками для ґевалів із кланової більшості. А якщо президент їх захищатиме – то і для самого президента. І тут не мало б особливого значення, хто з офіцерів належить до якого племені і якою мовою розмовляє вдома. Бо – корпоративна солідарність. Бо – етос професійного вояка. Бо – якщо ґевали так сьогодні поводяться з генералом, то як вони завтра поводитимуться з полковниками і майорами?
Утім, можливий ще один варіант висловлення своєї позиції для офіцерства, без танків і тамтамів: колективна відставка. Всіх. До одного. Якщо влада не шанує захисників Вітчизни, то служити такій владі – гріх. Нехай на дозвіллі подумає, хто захистить її маєтності від заздрісних сусідів. А якщо нічого не надумає – то дивись попередній варіант із танками.
А тепер зі спекотної Африки перенесімося до трохи менш спекотної, але не менш темпераментної Латинської Америки. У цих краях нині телебачення переживає неабиякий розквіт, і йдеться не тільки про нескінченні серіали, а й про найрізноманітніші ток-шоу, в тому числі й політичні. Отож уявімо: на популярній передачі, яку веде з волі власників телеканалу заїжджий ґрінґо, а на додачу ще й англійською мовою (місцеву, іспанську чи португальську, він розуміє, але розмовляти нею не бажає) став вимагати від відомого політика поступитися своєю честю і сидіти поруч із негідником, який – і це добре всім відомо – бреше на кожному кроці, зневажає свій народ, а на додачу ще й «сидить на голці» фінансування від однієї недружньої держави. Ясна річ, що політик цей не побажав поступитися своєї гідністю, повернувся і пішов геть з шоу прямого ефіру. Що би зробили у такій ситуації однопартійці цього політика, також присутні на шоу? Варіант перший: самі встали і пішли геть, перед цим висловивши заїжджому ґрінґо все, що думають про нього і його господарів. Варіант другий: самі не пішли, але взяли за руки-ноги негідника і винесли його зі студії, замкнувши потім у вбиральні, де йому й місце. Варіант третій: винесли зі студії ґрінґо, щоби поважав націю, на терпіння якої паразитує і з грошей якої непогано годується. Бо ж – елементарна людська солідарність. Бо ж – національна гідність. Бо ж – розуміння того, що коли сьогодні не приборкати негідників, завтра вони можуть упокорити тебе.
А затим, звичайно, піде інтерпеляція в парламенті про позбавлення цього самого ґрінґо можливості публічно збиткуватися з національних політиків на користь негідників та іноземних резидентів. І жоден держдепартамент не скаж, що це замах на свободу слова – ні, замах насправді учиняв ґрінґо, давши у своїй студії прихисток персонажеві, на якому ніде ставити тавро, захисникові ідей геноциду і вищості одного народу над іншими.
Що у нас іще там залишилося? Азія з її численними претендентами на роль новітніх «тигрів»? Добре, зазирнімо й туди. До держави, яка має великі амбіції, але сильно потерпіла від світової фінансової кризи. Можливо, тому, що має не зовсім адекватний уряд, який радо витрачає десятки мільярдів грошей на футбол, проте настільки різко скоротив асигнування на науку, що призвело до злиднів у середовищі вчених, бо навіть зарплату їм перестали платити в повному обсязі, незважаючи на виконання замовлених тією ж владою дослідницьких тем.
Ясна річ, науковці почали протестувати. Спершу намагатися через ЗМІ донести до урядовців правду про свою ситуацію, потім – і на вулиці, організовуючи пікетування парламенту та кабміну. І – без жодних позитивних результатів. Запитання: а що далі, хто здатен вплинути на таку дивовижну як на початок ХХІ століття владу, яка не зважає на науку та науковців? Відповідь дуже проста: на владу вплинуть (і їй пощастить, якщо цей вплив обмежиться тільки моральними засобами) добре організовані й не завжди стримані футбольні фани. Бо ж навіть в азійській глибинці вони сьогодні добре розуміють: самим тільки футболом ситий не будеш. І країна не може стати футбольною Меккою, якщо вона нерозвинена.
А розвиток нині пов’язаний передусім із успіхами науки, втіленими у технологіях, в тому числі й соціальних. Не буде науки – не стане нічого. Отож – солідарність різних суспільних верств і груп інтересів, отож – спільна відповідальність за долю країни та взаємна підтримка у боротьбі проти нікчемних людців, котрі випадково дорвалися до влади – з наступним виносом їх разом із кріслами з урядових будівель. На смітник історії.
Ключове слово в усіх трьох описаних ситуаціях, як неважко помітити, – «солідарність». Вона існує і в Африці, і в Латинській Америці, і в Азії. Причому солідарність не тільки і не стільки між можновладними бовдурами та ґвалтівниками і грабіжниками нації, скільки між нормальними людьми. Без такої солідарності нічого гарного не буде. З нею можна протистояти будь-яким лихам, ідуть вони ззовні чи «згори». Таким є головний висновок з історичного досвіду останніх століть, засвоєний майже всіма народами всіх континентів. Але ж, як відомо, Україна – не Африка…