В цьому сенсі стаття Андрія Руккаса «Атрибути незалежності»дає чимало матеріалу для розуміння походження і значення символів Української держави, хоча не у всьому з висновками автора можна погодитися – скажімо, стосовно того, що «українська державна символіка не встигла перетворитися на ефективний консолідуючий фактор у розвитку суспільства». Встигла, хоч і не вповні, – якщо йдеться про ту більшість суспільства, яка ототожнює себе з Україною. Але ж у нас існує і 12-15% населення, яке ототожнює себе чи з покійним СРСР, чи з химеричним «русским миром»; це такі собі новітні «судетці» чи «фольксдойчі», якщо йти шляхами історичних паралелей, для котрих українська символіка ніколи не стане своєю, і за найкращого розвитку подій тільки їхні діти та онуки вбачатимуть у ній щось близьке, рідне.
На те про те мова, не про оцінки – тут можна довго дискутувати. Йдеться про інше – про важливі факти, які залишилися неохопленими статтею. Втім, на ці факти з різних причин не звертає уваги майже весь вітчизняний політикум і більша частина інтелектуалів.
Ідеться про те, що чинний офіційний текст державного гімну України не поєднує, а роз’єднує нас, нині сущих, із українською ж державницькою традицією. Ба більше: він демобілізує і розхолоджує люд, кидає його у прірву додержавного та неповноцінно-національного існування.
Відкриймо спогади учасників Визвольних змагань, знайдімо в інтернеті газетні тексти того часу – і побачимо, що у 1917-21 роках, коли точилася збройна і політична боротьба за незалежність України, національний гімн співали інакше, і звався він інакше – так, як звучав його перший рядок:
Вже воскресла Україна,
І слава, і воля!
Вже нам, браття українці,
Усміхнулась доля.
Гинуть наші воріженьки
Як роса на сонці,
Бо пануєм вже ми, браття,
У своїй сторонці.
Далі теж тоді співали – те, що викинули з гімну наші сучасники. Не тільки про «бій кривавий», а й про «завзяття, працю щиру», про «волі піснь гучну», про те, зрештою, що «України слава встала поміж народами».
Як бачимо, один із найголовніших атрибутів-символів Української держави тоді містив відчутно інші настанови, ніж канонічно-песимістичний стоїцизм: «Ще не вмерла…». А фахівці-психотерапевти, між іншим, наполягають: у текстах з аутотренінгу не повинні міститися заперечні твердження – тільки позитивні сигнали, тільки суцільне «так, і не інакше». Тож настанова «я не хворий» не спрацює, скільки її подумки не повторюй, а от «я здоровий» – здатна допомогти в мобілізації захисних сил організму. Схожим чином і з суспільством у цілому: те, що ми сьогодні маємо незалежну державу з кордонами, здобутими у борні Визвольних змагань (а саме тоді і факт існування України, і її загальні межі ввійшли в обіг світової геополітики) – це не в останню чергу результат практичної дії героїчно-переможної духовної настанови, яку, на жаль, не зуміли належним чином підхопити ми самі ані 1991-го, ані 2004-го року. А ті, хто 1917 року явочним шляхом змінив текст гімну, добре розуміли важливість саме такої настанови. Хто саме це був? Навряд чи політик – вони тоді, як і зараз, відставали від передових прошарків суспільства. Найшвидше – за спогадами сучасників – ініціативу виявив Василь Ємець, творець і диригент Капели Кобзарів, член Центральної Управи спілки «Просвіт». Принаймні, його музичний колектив одним із перших заспівав «Вже воскресла Україна» – і далі з відповідними змінами.
Траплялися казуси: після проголошення незалежної Української держави у Львові у 1918 році старші діячі Української національної ради затягли за звичкою «Ще не вмерла Україна», а молодші – «Вже воскресла Україна»…
Отож, повертаючись від психотерапії до політики, зауважу: чи не час саме сьогодні протиставити владному дискурсу перероблений і затверджений народом (а не комісією з поетів-нардепів) під час Визвольних змагань оптимістично-стверджувальний національний гімн? Протиставити так само явочним шляхом – потім притомний парламент затвердить зміни у цьому символі держави. Можливо, саме це стало б тією піщинкою, яка застопорила б механізм отієї машини поразок, почала б знімати з української національної психіки той сакраментальний наліт фатального песимізму. Можливо, саме цього знаку не вистачило на Майдані, щоб продовжити безкровну революцію далі, до перемоги нових ідей та нових людей, а не до обрання Віктора Ющенка. Принаймні, саме зараз нагода відновити бодай одну розірвану символічну ланкуукраїнської демократичної традиції і сказати собі і світу, попри всі негаразди сьогодення: «Вже воскресла Україна!».
А канонічний текст Чубинського нехай залишиться історикам літератури.