Чи матиме хоч якесь значення для України п’ятий Київський безпековий форум насправді байдуже. Навіть коли й матиме, то про це ніхто із середньостатистичних українців не дізнається. Але, власне, факт, що форум відбувся, – варта на увагу річ. Позаяк усі, хто мав отримати від цього свої дивіденди, вже їх отримали, а хто не мав, то хай і не ображається. Адже насправді помпезний міжнародний захід – подія для обраних. І хоча втрапити на нього іноді може пощастити навіть найнікчемнішому представникові вітчизняного «громадянського суспільства» та зрозуміти, у чім суть, йому, напевно, не вдасться. І не тому, що все так глибоко законспіровано, навпаки, лише через те, що все як на долоні, але, складається враження, навіть самі організатори до кінця не усвідомлюють, навіщо його влаштовують.
Все розпочалося зі святкової вечері в одному з найрозкішніших київських готелів класу люкс, щойно відкритому на набережній Дніпра. Бенкетна зала прикрашена ліпниною з позолотою, розкішно сервіровані круглі столи на 10 персон, гості товпляться при вході, очікуючи дозволу зайняти свої місця. Серед гостей на правах господаря, люб’язно усміхаючись та вітаючись, походжає Арсеній Петрович Яценюк – новий, наразі не ув’язнений лідер української опозиції, якого напередодні з-за ґрат благословила сама Юлія Тимошенко. Нині він коло підніжжя слави. І щоби видряпатися на її вершину, ще слід добряче попрацювати, але головне вже зроблено. Кращі люди країни зробили ставки саме на нього та й годі. За ним тепер не лише Юля, а й інші, про яких не варто говорити вголос, але які, власне, й оплачують весь цей розкішний прийом. Залишилось довіритися професіоналам та, використовуючи найновіші технології, перетворитися на справжнього державного діяча і лідера непереможної та перспективної української опозиції. Світ має знати, хто буде наступним володарем України, на кого варто робити ставки і кого є сенс підтримувати. Власне, для цього весь цей фестиваль, форум, вечеря, де йтиметься і про демократію, і про безпеку, і про бідність, а на додачу ще й заїдатимуть все це вишуканими стравами, якими неможливо наїстись, але які не можна не спробувати. Та головне те, що із нього в «космос» надсилатимуться сигнали-меседжі і обов’язково картинки із зображенням того, із ким справді варто мати справу…
На такі заходи люди зазвичай приходять ситі. Звісно, лише ті, хто добре вихований. Решта або свідомо ігнорують усталені правила, зазвичай йдуть додому напівголодні або швидко п’яніють. Поки Арсеній Петрович говорив зі сцени про безпеку і демократію, публіка за столами ще якось трималася. І хоч його добре натренована «харизма» виглядала трохи штучною, зліпленою на нашвидкуруч, ніхто так і не наважився перервати це священнодійство своїм чавканням. Але коли місце Яценюка зайняв Лоуренс Найт, бізнес-журналіст BBC, який розповідав справді цікаві речі про кризу єврозони, публіка не витримала. Апетит здолав добрі манери – і про дефіцити національних бюджетів країн Європи та проблеми євро вже ніхто не хотів слухати. Шановне панство їло, пило і бесідувало на довільні теми. Після ображеного Лоуренса на сцену вже не було сенсу кликати іншого доповідача, тому запросили звичайного бандуриста. Хтось його слухав, хтось – ні, хтось сп’яну відкривши в себе диригентські здібності, намагався диригувати, а хтось просто ходив між столами і шукав знайомих, щоби перекинутись кількома словами. Все це нагадувало такий собі білогвардійський шабаш на еміграції. І як він мав вплинути на безпеку, демократію й інші глобальні проблеми, ніхто з присутніх точно й гадки не мав. А от більшості було просто добре – і це головне.
Більш змістовним і насиченим видався другий день Київського безпекового форуму. Говорили про все і навіть більше. Кожен, щоправда, про своє, наче не чуючи, про що хвилину тому говорив колега, але все-таки в рамках визначеної тематики. Навіщо все це і який сенс мав бути з такої балаканини, напевно, запитував себе не один із присутніх, але, так і не знайшовши відповіді, попивши кави та з’ївши тістечка, йшов у своїх справах. Більш стійкі дочекалися до обіду і не прогадали. Обід був смачний. На перше – зупа, на друге – печена картопля по-селянськи та овочі-гриль і на вибір червона риба або ніжки перепілок. Салат можна було робити самому чи брати вже готовий, а на десерт подавали смачні тістечка і торти.
Та повернімося все-таки до безпекового форуму. На ньому говорили про демократію та сучасний багатополярний світ, нерівність і бідність ,не оминули увагою й арабські революції, тиранію та її повалення, тріумф демократії та чесні вибори в Україні. Не забули й про теми майбутнього розширення ЄС, політичних в’язнів, проблеми зони євро і перспективи розвитку чорноморського регіону, зачепили права людини, а також обговорили місце Туреччини між Європою й арабським світом. Також, хоч як це дивно, проаналізували досвід Грузії у проведенні вдалого демократичного експерименту, торкнулися українсько-румунських взаємин, російського чорноморського флоту, можливості спалаху третьої світової війни і перспективи влаштування нових кольорових революцій в чорноморському регіоні. За тим всім не оминули також теми політичних блоків і перспективи вступу України до НАТО.
Власне, це розтяглося на цілий день, але, як зазвичай трапляється в таких випадках, найважливіші справи було вирішено ще в першій його половині, а по обіді в дискусіях брали участь або фанати безпеки, або люди, зацікавлені чи ще якось мотивовані. Одним із мотивів, до речі, могла бути і прощальна вечеря.
Насправді найважливішим пунктом програми, як з’ясувалося згодом, був виступ на форумі Арсенія Петровича, а також його участь у сесії на тему «Демократія чи революція». Звісно, що неабиякий інтерес присутніх і, зокрема, журналістів викликала також спільна прес-конференція екс-міністра закордонних справ Франції Бернара Кушнера і міністра закордонних справ Чеської Республіки Карела Шварценберга, але виключно тому, що поміж ними стояв новий лідер об’єднаної опозиції Арсеній Яценюк. Після цих ключових моментів на форумі, насправді, вже не було чого робити. Серйозно обговорювати поставлені проблеми ніхто намірів не мав, як і давати відповіді на запитання. Був, щоправда, ще один важливий момент у програмі, який би мав, напевно, також слугувати певним меседжем потрібним людям, але з певних причин він не відбувся. Ним мала стати присутність на форумі доброго друга Арсенія Яценюка, шоколадного короля, а віднедавна ще й міністра економічного розвитку та торгівлі України Петра Порошенка і заступника міністра закордонних справ України Павла Клімкіна. Жоден із них не відвідали форуму. І коли за другим ніхто особливо не плакав, то відсутність Порошенка виявилась прикрою несподіванкою. Чому він не з’явився, невідомо, але Яценюк чекав його до останнього.
Виступ міністра економічного розвитку та торгівлі була призначена на другу сесію одразу після перерви на каву. Поки гості пили каву, Арсеній Петрович нервував. Перерва затягувалася. Петро Порошенко ніяк не з’являвся. Яценюк стовбичив у фойє коло зали засідань, а дружину відправив зустрічати дорогого гостя на парадний вхід. Втім намарно. Новоспечений міністр не приїхав. Розуміючи, що далі тягнути час не годиться, Арсеній Петрович дав відмашку починати без нього. Коли ж зав’язалась розмова, то із зали зник і сам лідер опозиції, куди саме – також невідомо, та й це вже не мало жодного значення. Влада проігнорувала безпековий форум – і він перетворився на геть інше, на що навіть сподівалися.
Будь-яку проблему можна вирішувати в кілька способів. Занурившись у неї з головою, не помічаючи її і даючи можливість вирішитись самій, заговорюючи її з безпечної відстані аж до оскоми. Здається, що вічну українську біду, пов’язану з браком харизматичних нормальних провідників, хтось дуже розумний вирішив виправити, вдавшись саме до третього способу.
Можливо, все це лишень ілюзія, але якось надто дивно збіглися в часі чимало моментів, які неможливо назвати другорядними і відверто проігнорувати. Є щось спільне в об’єднанні провідних опозиційних партій, призначенні Арсенія Петровича новим лідером антивладної коаліції, дорогій піар-акції, втіленій як безпековий форум, темах, які так чи інакше намагалися вкласти у вуха обивателям під час його роботи, поміж якими нав’язливо лунало слово «революція» і навіть, у здавалось би, позірній його безсенсовості.
Коли навіть все це і справді шито білими нитками і жодної підкладки не має, то питання, хто диригує всім цим перфомансом, який невідомо чим закінчиться і більше нагадує відверту профанацію опозиції та всіх тих надій, які все ще з нею пов’язані, і з якою метою, все-таки залишається відкритим.