Написати цю колонку мене змусила злоба. Точніше – дві її хвилі. Спершу я вкотре розгнівався на власну звичку розпочинати день зі стрічки новин, бо нині щоранку мінімум по одній поганій звістці – що політика, що спорт, що культура – суто негатив.ua. Цього дня спершу мене приголомшила інформація про те, що український гурт «Димна Суміш» припинив своє існування.
Ось що вони заявили: «Ми вкрай не згодні миритися з ситуацією в нашій країні, коли культура на останньому місці, а натомість панує суцільна політика, зомбування, соціальні експерименти та лагідний тоталітаризм».
Читайте також: Сергій «Фома» Фоменко про музичний експорт та Україну як село імені Лукашенка
Я їх дуже люблю і завжди вважав цей гурт взірцем українського рок-н-ролу, міцним, як козак на малюнку Рєпіна, й чесним, як дисидент із 1970-х, тому гучно матюкнувся іноземною і почав слухати пісню «Кращий друг самурая». Але за хвилину я лаявся ще більше, бо, підспівуючи: «Стій, прошу залишись, мій єдиний друг», – вирішив почитати коментарі під цією новиною – і тут мене охопила друга хвиля злоби, велика й чорна.
Я чекав на слово «шкода» в різних варіаціях і поєднаннях, натомість захлинувся звичайним комент-брудом від суміші естетів із Челябінська з класичними тролями, яким завжди є чим харкнути в будь-яку ціль. Хворі ви потвори – аж ніяк не остання українська музична формація розійшлася через те, що вас забагато.
Я стежу за цими чернігівськими хлопцями від 1999 року, останнього фестивалю «Червона Рута». Організатори тоді відчували шалену нестачу фінансів, через що проводили конкурс «як вийде», кидаючи робітників на гроші, а елементи сцени валилися просто на музикантів, ніби символізуючи майбутній занепад легендарного українського фестивалю, без якого і я тут нічого не писав би.
Тоді здавалося, що все це лише ознаки поганого менеджменту, а насправді вийшло, що «Червона Рута-99» була символом повороту назад – метафізичне коло провернулось, і хвиля інтересу до української музики українською ж таки мовою почала спадати. Але 1999-го про це й думки не було – у Дніпропетровську щодня збиралася повна зала, попри те що поруч на площі відбувався політичний open air і виступали мегапопулярні на той час «Шао-Бао».
Усі були впевнені в тому, що учасників фестивалю очікує прекрасне майбутнє, бо якщо є «Територія А» зі своїм культколгоспом, то що буде, коли підготувати обойму якіснішої сучасної музики?
Одним із лауреатів, про котрих усі говорили як про майбутніх зірок, і була «Димна Суміш». Потім кілька років про них нічого не було чутно, аж поки не з’явилася пісня «Стіна», яка на тлі тодішніх українських хіт-парадів бачилась учасником «ліги чемпіонів». Ну, як на мене. Цей трек обіцяв стати хітом, і саунд-продюсери ховали під ефектами слово «сука», щоб не дратувати радіостанції. Але невдовзі закрилася єдина станція такого формату, «Радіо Столиці», і всі двері перед українським роком поступово почали зачинятися.
Ось так гурт «Димна Суміш» починав свій шлях, повний очікувань і надій, граючи за власними правилами безкомпромісний рок, шматуючи апаратуру після виступу й доводячи тим організаторів до сказу. Я пам’ятаю, як на фестивалі «Чайка» частина п’яної аудиторії під час виступу «Димної Суміші» вимагала гурт «Бі-2», на що вокаліст Саша Чемеров відповів: «Бі-2 смокче під сценою», – і продовжив грати.
Читайте також: Олег Скрипка про конкретику спротиву
У них завжди була своя ідеологія: вегетаріанство, захоплення східними релігіями, категоричне неприйняття алкоголю й наркотиків (і це в рок-музиці!). І українськість – без жодного натяку на пафос. Усе це викликало повагу.
Ми якось жартували з колегами: от повторися (не дай Боже, звичайно) окупація – хто з українських музикантів першим побіжить розучувати пісеньку «Милий мій Авґустін»? Так от, станься таке, «Димна Суміш» усе одно грала б своє – вони повсякчас існували у власному просторі, просто не перетинаючись із реаліями шоу-бізнесу. Але, як бачимо, ці круті гірки укатали-таки Сівку, дорогоцінний метал утомився, і мій улюблений рок-гурт пішов, не витримавши напруження.
Одна дуже освічена дівчина, як для української музичної журналістики, якось спитала: «А чому на Заході гурти то розпадаються, то йдуть у творчу відпустку, а наші грають і грають?» Відповідь на поверхні: наші не можуть собі цього дозволити, тому що доходи намертво прив’язані до концертів, відповідно, якщо ти не гастролюєш – нема чого їсти. Тому поняття «творча відпустка» на наших теренах майже відсутнє.
«Димна Суміш» завжди йшла осібним шляхом – принципово не граючи на концертах свого першого шлягера «Стіна» й записуючи концептуальні альбоми без використання сучасних технологій. Я дуже хотів би, щоб їхня доля зробила петлю й вони повернулися. Може, тоді в українській музиці з’явилося б нарешті поняття «творчої відпустки», а публіка почала б цінувати власний рок-н-рол.
Читайте також: Діти підземелля