Представник президента в Києві Олександр Попов, певно, маючи на увазі можливі вибори столичного голови, повідомив про наміри запровадити так звану картку киянина. Ідея ця належить найдивовижнішому мерові, мабуть, не лише в історії України, Леоніду Черновецькому, який не раз виступав із такою пропозицією, але не встиг утілити її в життя. Картка киянина має акумулювати всі ті пільги, знижки і привілеї, що їх відповідні групи населення столиці можуть сьогодні використовувати. Зрозуміло, ніякого «золотого дощу» на голови жителів міста не проллється, реально йдеться про мізерію. Фактично місцева влада вирішила провести аудит пільговиків і зафіксувати його в цій картці з метою згуртування всіх отримувачів її «щедрості» й мобілізації цього контингенту на «електоральні подвиги» в інтересах начальства. Досвідом Леоніда Черновецького (аж двічі!) підтверджено, що київський люмпен – величезна сила, яка за мішок гречки продасть не лише Україну. І якщо вміло ним маніпулювати, можна вирішувати значущі питання.
Читайте також: У Києві «зрослися» Черновецький і Попов
А картка киянина «перепусткою до комунізму» не стане, столичних соціальних маргіналів не збагатить, однак образить десятки, якщо не сотні тисяч приїжджих, які працюють у Києві. Адже цим людям укажуть на їхню «неповноцінність», знову поділивши українців на «білих» і «чорних». Колись таку функцію чинника соціально-територіального апартеїду в СРСР виконував інститут прописки. Остання знецінювала загальне радянське громадянство. Бо значно важливішим від нього було відповідне місцеве, що давало (або не давало) реальні преференції та можливості. Вищим ґатунком було громадянство Москви, першим – Ленінграда і столиць союзних республік, другим – міст-мільйонників (Одеса, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, у Росії – Горький, Куйбишев, Казань, Свердловськ, Новосибірськ та ін.), третім – обласних, четвертим – районних центрів. До найнижчої касти належали містечка й села, тим більше що колгоспникам паспорти почали давати лише за «зрілого Брєжнєва».
Щоправда, прописка несла не тільки соціальне зло. Як справедливо зазначав Ґеорґ-Вільгельм Фрідріх Геґель, зло незрідка виступає знаряддям здійснення добра. Прописка не дала Радянському Союзові змоги сконсолідуватись у єдину державу, унеможливила міксацію мас. Якби не вона, то, наприклад, Україна мала б значно строкатіший етнографічний склад; жителі російського Нечорнозем’я із притаманною їм «охотой к пєрємєнє мєст» могли б у повному складі перебазуватися на терени теплої УРСР, та й надлишкове населення Північного Кавказу, що в радянські часи також потерпало від безробіття, могло активніше мігрувати до наших міст і сіл. І тоді знаменитий референдум 1 грудня 1991 року, не виключено, дав би зовсім інший результат. Інститут прописки парадоксальним чином допоміг радянським республікам до певної міри зберегти етнічну ідентичність.
Здавалося, що з розпадом СРСР усі ці феодальні за своєю природою адміністративні норми зникнуть назавжди. Але того не сталося. Вони постійно дають свої рецидиви, що зайвий раз підтверджує надзвичайну міцність радянської соціально-політичної парадигми.
«Новація» Черновецького – Попова не така вже й нова. Таке робив мер столиці РФ Юрій Лужков, і навіть щось на зразок московської картки в нього було. Відмінність полягає в тому, що вагомі лужковські доплати справді суттєво підвищували рівень життя мешканців столиці порівняно з рештою росіян: наприклад, тамтешній шкільний учитель міг мати зарплату в кілька разів вищу, ніж такий самий спеціаліст у Калузі чи Тамбові. Лужкова дуже любили в Москві й ненавиділи, заздрячи, за її межами, щó, власне, й поставило хрест на президентських амбіціях Юрія Міхайловіча. Але величезний відрив столиці від решти Російської Федерації в життєвому рівні для дезінтеграції держави зробив більше, ніж бородані-ваххабіти на Північному Кавказі.
Читайте також: «Комсомольський досвід» для Києва
Картка Черновецького – Попова стане провокацією, наслідків якої для країни нинішня влада через її феноменально «високий» інтелект передбачити не здатна. Адже такий документ стане сигналом для інших і здетонує фрагментацію України. Невдовзі після київського експерименту з’явиться посвідка львів’янина, харків’янина, дніпропетровця, одесита тощо. В кожному «удільному князівстві» за цієї повзучої, але швидкої федералізації де-факто приналежність до регіону цінуватиметься значно вище, ніж усеукраїнське громадянство. Ця картка буде набагато важливішою від українського паспорта (як сьогодні в деяких місцевостях важливішою стала «картка угорця», «картка поляка», «картка румуна» тощо).
Люди стануть ревно зіставляти ті жалюгідні пільги, що їх надають ці витвори адміністративної винахідливості, а це спричинить нові підозри щодо «регіонів-годувальників» і «регіонів-паразитів», дасть нові «підстави» для ворожого, недоброзичливого ставлення один до одного за регіональною ознакою. Україна потребує єдності, консолідації, а не неорадянських форм соціального апартеїду. Одначе колишньому офіцеру КДБ СРСР Олександрові Попову (та його Партії регіонів) будь-що треба обратися міським головою Києва, навіть якщо ціна буде зависока для України. Утім, регіонали ніколи не боялися ризикувати її долею. Тож він напевне на всі 100% використає цей проект. Невже й цього разу останнє слово у столиці залишиться за місцевими «гречаними патріотами»?
Читайте також: Вони домовилися з владою. Як чиновники уникають покарання за зловживання