Письменник, що народився в Україні та став голосом незгоди у російській літературі, якій десятиліттями затикали рота, передбачив появу сучасного варварства. Його шедеври, серед яких і «Майстер і Маргарита», що є сучасною і по суті східноєвропейською версією історії Фауста, хоча у цьому випадку про жінку, що віддає душу дияволу в обмін на коханого чоловіка – загнаного в глухий кут страдницького письменника, заточеного у психлікарні – дає нам підстави вважати цього українсько-російського письменника тим, ким був для Центральної Європи Кафка, а саме пророком сучасних виявів зла – чи диявола, якщо хочете – у політиці.
На додачу до політичної і моральної прозорливості Булґакова, яку видно у його творах, зокрема, «Собачому серці» і «Фатальних яйцях», тексти яких передрікають один одного і вимощують шлях до «Майстра і Маргарити», він слугує ще й найяскравішим прикладом того, що теоретики називають страхом фізичного знищення на відміну від страху впливу: страх впливу більше поширений на Заході, а страх фізичного знищення здається більш характерним для Східної Європи.
Є поширена і не безпідставна думка про те, що відчуття сюрреалізму, гротеску і абсурду глибоко вросли у східно- та центральноєвропейську літературу. Взагалі до паризьких літературних кіл воно дісталося через Ежена Йонеско, хоча вже до того його можна було знайти і у польських письменників Вітольда Ґомбровіча і Станіслава Ігнатія Віткевича. Якщо таку форму літературної чутливості і зображення світу можна вивести у Джонатана Свіфта, то відразу слід додати, що Микола Гоголь близький до амплуа східноєвропейського Свіфта.
Гоголь, як видатний представник східноєвропейської літератури, цілком міг би бути батьком сучасної політичної фабули з огляду на його гостре відчуття сюрреалістичного, гротескного і абсурдного. Якими б унікальними, виразними і не схожими на когось не були Гоголь і Булгаков за стилем і формою, їм найкраще вдалося вловити і висловити дух своєї епохи.
Недаремно Артур Кьостлер якось назвав свого близького друга Джорджа Орвелла тою відсутньою ланкою між Джонатаном Свіфтом і Францом Кафкою. Без тіні сумніву можна приписати такі ж ролі у східноєвропейській та світовій літературі багатьом геніям української літератури.
Або можна згадати Пауля Целана, великого румунсько-австрійського поета з українським корінням, чиє ім’я золотими літерами вигравіюване на літературній карті німецькомовного світу, вказуючи на кращу європейську поезію післявоєнного часу. Поет і перекладач російськомовної поезії, зокрема авторства Осипа Мандельштама, Пауль Целан увіковічнив своє ім’я через «Фугу смерті» – найвеличнішу поезію про Шоа (голокост – Ред.). Відтак Україна є родючим ґрунтом для думки, моральної уяви і чутливості, що охоплює величезну частину сучасного досвіду, від комічного до трагічного.
Тонко граючи з літературними алюзіями, видатний історик і професор з Єльського університету Тімоті Снайдер у своїй статті про українську політику для The New York Review of Books(двотижневої публікації «Літературний огляд з Нью-Йорка») виділив гоголівський «Ніс» як символ абсурдності та деформованості російської тиранічної держави і нібито могутньої, хоча насправді гротескної, бюрократії, яку вона породила. Однак президент України Віктор Янукович постає у ессе Снайдера як персонаж, що втрачає руки, а не ніс: його руки живуть власним життям. Це руки, які можуть красти або бити невинну людину.
Нам дуже не вистачає Гоголя нашого часу, який би вказав на те, що ще згубили східноєвропейські політики, а також пролив більше світла на західноєвропейські деформації.