У 2008 році Німеччина та Франція, зокрема, заблокували рух України і Грузії до НАТО, ініційований тодішнім американським президентом Бушем-молодшим. На їхню думку, жодна із країн не була достатньо стабільною для отримання ПДЧ, тож такий крок завдав би непотрібної образи Росії. Хоча лідери нових східноєвропейських членів Альянсу (Румунії, Естонії, Латвії) підтримували позицію США й наголошували, що серйозні вимоги ПДЧ зобов’язують країни проводити серйозні внутрішні політичні та військові реформи. Будучи більше батогом, ніж пряником, вони справді могли б каталізувати необхідні перетворення в державах на кшталт України, зробивши їх більш розвиненими й менш уразливими до тиску Росії.
«На мою думку, Путін виходить із того, що якоїсь напівформальної домовленості про поділ сфер впливу вже досягнуто.Мені здається, що генеалогія такої думки в Путіна сягає Бухарестського саміту НАТО 2008 року, де через старання Росії та деяких її європейських партнерів ані Грузія, ані Україна не отримали плану дій щодо членства в Альянсі. Моя оцінка полягає в тому, що Путін фактично оцінив це як фіксацію сфер впливу», – заявив Макаричєв.
Детальніше читайте матеріал «Трансатлантичне завантаження» у черговому номері «Українського тижня».